— Ніязі! — крик різко обірвався. В останню мить Бекиру вдалося перекотитися й уникнути клешень. Ракоскорп продовжував борсатися в глині.
Бекир сповз іще глибше, згадав про ножа й кинув його в потвору. Пролунав стукіт, як від удару об камінь. Ракоскорп навіть не помітив. Обвал затягнув сухе деревце, і це врятувало Бекира. Він закричав, ухопився за гілки і з якоюсь неймовірною спритністю перекинувся за край обвалу. Нарешті Ніязі підскочив до друга й допоміг вибратися з ями.
Вони бігли, поки в Ніязі не підкосилися ноги. Бекир відпустив плечі хлопчика — степового лисеняти — й важко опустився поруч.
— Зате ана-арахну зловили, — захекано проказав Бекир і штурхнув друга в плече. — Це той самий ракоскорп. Із засівання Дешту. Я йому сподобався. Ну ти й трухло. Ледь не дав мене зжерти.
— Але я повернувся, — простогнав Ніязі. У його очах стояли сльози. — Я не такий, як ти. Я завжди боюся. Ти ж знаєш.
Бекир витяг фляжку й знову подав другові. Тільки тепер він відчув біль. На лівій нозі не було черевика, а від коліна до п’яти тягнулася глибока рана. Кров залила ногу, на землі вже назбиралася червона калюжка, яка могла привабити значно гірших потвор. Ніязі відірвав шмат від коротких штанців й обережно приклав до рани. Поряд із ним пролетіло перекотиполе, а за ним маленька поземка, «маленький друг» — знаки бурі.
«Якщо вітер торкається ніг — біжи до підвалу. Якщо хмари збираються на небі — біжи до підвалу. Якщо небо стає дивним, таким, як ти не в змозі описати, — біжи до підвалу», — прошепотів Ніязі. Цей закон діти Дешту знають від народження.
Бекир притулив до скроні брудні подерті пальці.
— Занадто далеко від Ак-Шеїх. — Раптом його усмішка стала ширшою. — Набагато далі, ніж будь-коли. Ми відбігли не в той бік.
— Ти йти зможеш? — Ніязі не поділяв радості Бекира. Страх накочувався на нього, він нарешті збагнув, що вони ходили не тільки по ана-арахну. Бекир улаштував для себе чергове випробування. Він хотів перевірити, наскільки далеко зможе відійти від Ак-Шеїх, перш ніж його тіло паралізує біль.
Бекир сперся на тонке плече друга. Курява на обрії стала щільнішою. І жодного натяку на Ак-Шеїх. Ніязі тонко заскавучав. Вони справді зайшли занадто далеко й втратили орієнтири.
Зненацька Ніязі високо задер носа й принюхався. Бекир обернувся й закляк.
До них наближалася процесія.
— Певно, по нас! Хоча… — Ніязі почухав носа.
Бекир приклав долоню до брів. Карбуючи слова, проказав:
— Добре, якщо не по нас.
На обрії показалися акинджиї Саші Бідного.
— Бекире, пташко моя! — хрипко проспівав Саша Бідний, стишуючи свого тулпара. — Не чекав вас так далеко в Дешті.
Жовті очі наче обмацали хлопців. Бекир уперше пожалкував, що вони з Ніязі зайшли так далеко від Ак-Шеїх.
Саша Бідний був огрядним. Але під шарами жиру вгадувалися тугі м’язи.
Казали, що під час війни він займався контрабандою, возив дефіцитні товари.
Коли Старші Брати стали перемагати в Кіммерику, він перейшов на їхній бік.
Саша Бідний найкраще за усіх знав, як пройти відкритим степом непоміченим, і ділився цією інформацією із загарбником. Але іноді він допомагав і кіммеринцям: розказував, де ховалися загони Старших Братів. Саша Бідний був вірним лише собі. Після Спалахів, коли суєр закрив доступ до інших земель поза межами Кіммерику, він знайшов інший товар і ринок збуту: став приводити на Матір Вітрів засолених для експериментів, а натомість отримував ліки, генератори чи пальне — речі, які були дефіцитом у Дешті.
Суєр не пошкодував Сашу Бідного. Його шкіру вкрили численні виразки, від легень залишилися шматки дірявого м’яса. Рот затуляла зубата маска з десятком трубок. Вона нагадувала спрута, що присмоктався до обличчя. Маска дозволяла Саші дихати, але перетворювала голос на хрипке булькотіння.
Говорив він рубано, економлячи кожен подих.
Бей акинджиїв мав довге світле волосся, що повсякчас плуталося в трубках і здіймалося від подиху вітру. Він любив показуху й наче навмисно демонстрував свою потворність. Носив строкатий халат на голе тіло, лише підперезавши мотузкою. Причинне місце акинджия прикривала вишкірена людська щелепа, нашита на шкіряну пов’язку. Ноги — діряві шаровари. На шиї бовталися амулети, тож кожен його рух супроводжувався мелодійним перестуком кісточок, мушель та іншого дріб’язку.
— Що робили так далеко від дому? — запитав у дітей Саша Бідний.
Його тулпар підтиснув короткі передні лапи й загарчав. Синій язик вивалився із зубатого рота коня-ящера. Довгий хвіст кілька разів нервово вдарив об землю. Бекир відчув мимовільне бажання витягти отруту ана-арахни й жбурнути Саші в обличчя.