— Шукали Албасти. — Бекир хотів, щоб його голос звучав якомога уїдливіше.
Ніязі здавлено видихнув. Жарт про Албасти працював безвідмовно й доводив Сашу Бідного до сказу, бо нагадував про його одержимість бажанням мати здорового, незміненого сина.
Албасти була відьмою загублених дітей і жила десь далеко в Дешті. Її називали «дітоноскою», «огидною дружиною», що понад усе любить «залазити в штани до чоловіків». Чоловік, який хотів, щоб його дружина народила, мав залишити відьмі своє сім’я. Подейкували, що саме після відвідин Албасти одна з дружин Саші Бідного народила Близнюків.
Бекир вважав, що відьма мала би бути по-справжньому огидною, якщо ці жарти так дратували Сашу Бідного.
Очі акинджия блиснули.
— Забагато жартуєш, незмінений. І так далеко в Дешті. Самі. Без мами.
— Ма знає, де ми, — випалив Бекир, сердячись на себе за слабкість.
— У тебе гарна Ма. Мої сини все б віддали, щоб у них була така гарна Ма.
І така гарна, як у тебе, шкіра.
З гуркотом підкотилася мажара. За козлами здригалася сплетена з кісток клітка. Мажару тягли двоє важких і блідих від старості тулпарів. На козлах гриз кістку червоношкірий Шейтан. Він мав темні очі без зіниць і гострі, наче у тварини, зуби. Шейтан почухав недогризком рога та продовжив жувати, нічим не виказуючи, що здивований зустріччю. Хоча саме він розказав Бекиру, як шукати ана-арахну. Поруч із Шейтаном на віжках сиділи найдавніші вороги Бекира. Вони мали дві голови на одному тілі й були «єдиними і улюбленими» синами Саші Бідного.
— Ми би взяли його шкіру, баба, — сказав Лівий.
У Бекира сіпнулися губи.
— Щоб прикрасити юрту, — закінчив за братом Правий.
Ще один кунак Саші Бідного — Джин — зупинив свого тулпара й зареготав. Замість зіниць у його очницях стрибали вогники полум’я. Джин із Шейтаном обмінялися промовистими поглядами. Бекир чудово знав, про що вони думають: що він незмінений, а тому цінний для них. Для них він — гарба з водою, пальним, ліками та справжньою їжею. Його можна було продати іншому селищу для ритуалу. Єдине, що зупиняло людоловів, — це Ма. От тільки зараз її не було поряд.
— Так візьміть його шкіру, сини, — чи то жартома, чи то серйозно прохрипів Саша Бідний. — У Дешті ти або зжереш сам, або станеш обідом.
Близнюки поглянули на батька, але той навіть не ворухнувся. «Жарт про Албасти був зайвим», — подумав Бекир. Решта акинджиїв застигли в очікуванні на розвагу.
— Бекире, пташко наша, — повторив слова батька Лівий Близнюк.
— Ти так швидко втік під час нашої останньої розмови, — збрехав Правий, — що ми не встигли тобою намилуватися. А ми ж лише хотіли повчитися грати в тогуз коргоол.
Минулого разу, коли брати спробували забрати в нього камінці, Бекир устиг копнути Близнюків між ноги, а потім у справу втрутилися дорослі. Зараз усе могло скластися інакше. Бекир подивився на свою закривавлену литку.
— То що? Зіграємо зараз? На твою шкуру? — запитав Правий.
Близнюки скочили на землю.
— Чи боїшся? — ошкірився Лівий.
Близнюки покрутили головами, шиї захрустіли, між ними пройшла тріщина. Частини тіла роз’їхалися, залишаючи в просвіті тонкі нитки. З ниток сформувалися руки. Так само розділилися ноги. Лівий і Правий стали окремими.
Вони дуже хотіли помститися Бекиру. Хлопець знав, що буде далі. Близнюки були єдиними дітьми в родині Саші Бідного, а тому не боялися навіть Ма.
— Ви до десяти порахувати не здатні, куди вам тогуз коргоол?
Бекир приготувався до атаки. Він знав секрет: потрібно протриматися кілька хвилин. Близнюки не можуть довго існувати розділеними. Правий врізав кулаком у щелепу Бекира. Лівий підступно копнув по зраненій нозі. Бекир завив від болю і пропустив наступний удар. Правий загарчав, кинувся на нього й повалив на землю. Лівий аж охнув від задоволення. І раптом Бекир побачив себе збоку — дрібним, закривавленим шматком м’яса, що звивається під ударами розпашілих Близнюків. Відчув, що вогонь із живота розповзається жилами. І це вже не вогонь болю, а ненависть і пекуча образа за Ма, за батька, який їх кинув, — за всіх, кого ці вгодовані пуцвірки в цьому скаліченому світі вважають нижчими за себе.
Бекир підібгав ноги й щодуху брикнув Правого. Цього разу поцілив у груди. Удар був такої сили, що Правий відлетів на кілька кроків. Лівий хотів не дати йому встати, та Бекир зубами вчепився йому в носа. Лівий заволав. І тоді Бекир ударив. Краєм ока він побачив Правого, до якого нарешті підскочив Ніязі.