Щоки хлопця запалали. Ніязі кашлянув, намагаючись приховати сміх.
— Ти такий, як я — незмінене дитя! Тебе теж з’їдять на Андир-Шопай?
— Ні, ми самі з Ак-Шеїх, — замість нього відповів Ніязі. — І це Бекир. Він має ім’я. А не як ти. Чорними Коровами називають лише священних жертв. І своїх у нас точно не їдять. Хоч і незмінених.
На подив Бекира, попри те, що Ніязі її образив, дівчинка засміялася.
— Чорна Корова так до мене прилипло, що я вже й не пам’ятаю іншого імені.— А ти… Ти що? Ти хіба зовсім не боїшся, що тебе зварять і з’їдять? — не міг повірити Бекир. Це було його нічним кошмаром, а тут схожа на нього дівчинка так спокійно говорить про Андир-Шопай.
— Узагалі-то її тіло допоможе нам не змінюватися й не хворіти, — втрутився Ніязі. — І захистить від джадала.
— Нє-а, не боюся, — промовила Чорна Корова і знову звела на них свій дивний смішливий погляд. — А хто такий джадал? Ніколи про такого не чула.
— Дух смерті. Уже забрав Повноважного Старших Братів, — з погордою проказав Ніязі, наче джадал був місцевою цікавинкою, а не смертельною загрозою. Хоча Азіз-баба й казав, що він на своїх не нападає, але радив у ніч світіння Йилдиз сидіти вдома.
— Цей дух живе у вашому селищі? — Чорна Корова перевела здивований погляд на Бекира.
— Азіз-баба каже, що якщо джадал і далі залишиться в Ак-Шеїх, то на весь Кіммерик чекає загибель, — знову замість нього відповів Ніязі, і Бекир уже був готовий його стукнути.
— Але ти так не думаєш? — Чорна Корова все ще дивилася на Бекира.
— Думаю, що джадал — вигадка для дітей, а Повноважного вбив хтось інший. Ніязі обурено форкнув, але змовчав. Дівчинка замислилася й зосередилася на годуванні своєї тварини. Бекир вдивився в Дешт. Навіщо він їй це сказав?
Вона — чужинка, жертва, яку за кілька тижнів зварять і з’їдять усім селищем.
Яке їй діло до демонів Ак-Шеїх і навіщо йому з нею говорити? Мажару трясонуло на камені. Світло-рожевий у небі починав густішати.
— А як ти стала жертвою? Твої батьки?. — Він не зміг закінчити.
Пригадав дочку Селіма Чорного, яку той продав, щоб переїхати ближче до Стіни.
— У мене був лише батько, — охоче відповіла дівчинка, знову ледь помітно розтягуючи слова, як це робили кіммеринці півдня. — Мати померла одразу після мого народження. Батько почав змінюватися й не зміг мене захищати. А до того його всі поважали, навіть боялися.
Дівчинка розчесала пальцями волосся. Коси, наче хіджаб, повністю вкривали тонку постать. Знизу стирчали лише пошкрябані колінця й обідраний поділ сукні.
— Одного дня він помер, а мене вкрали акинджиї з Курасубазару. Бо я ж незмінене дитя. — Чорна Корова сумно всміхнулася.
— Мого батька забрала буря, — тихо промовив Бекир. — Він водив гуманітарні конвої. — Про останнє він не любив розказувати, але цій дівчинці чомусь відкрився.
— Мій тато теж воював. Він був Старшим Братом. А потім став азізом — святою людиною й чаклуном! — навіть зраділа його одкровенню дівчинка.
За мить Чорна Корова потупила очі, наче загубила думку. А Бекир згадав про рану, завдану ракоскорпом. Близнюки спеціально в неї цілили, і тепер ногу пекло від болю. Бекир підтягнув кінцівку і спробував роздивитися поріз.
— На нас напав ракоскорп, — пояснив Ніязі. — Ледь не затягнув під землю. — Хм, — видала дівчинка, наче їй повідомили нічим непримітний факт, і знову торкнулася волосся. Забувайко довгим язиком спробував вхопити за пальці. Її думки десь блукали. Бекир подумав, що даремно запитав про батьків.
— Вона маджзубан, — у саме вухо прошепотів йому Ніязі, — свята ідіотка.
Її зварять, а вона тільки всміхається.
— Сам ти ідіот, — немов прокинулася дівчинка. — Просто я знаю, що в них нічого не вийде. І мені вас шкода.
— Це ще чому? — Маленькі чорні очі Ніязі округлилися.
— Я невдала жертва. У Сари-Баші мене хотіли підсмажити, натомість згоріло селище, а в Гизльові навіть викопали яму, щоб зарити живцем. Вони планували потім дістати і з’їсти підв’ялене м’ясо. Але їх накрила буря. І де я зараз? Тут із вами, неждиси, а отже, і ваше селище постраждає. — Чорні очі були печальними. Це ніяк не в’язалося з уїдливим тоном дівчинки.
— Ти маєш надзвичайні здібності? Умієш наказувати духам? — запитав Бекир. — Ні!Цетак заклявмійбатько. Вінбув великим чаклуном. — Чорна Корова показала тумар, що бовтався в неї на шиї. — Його подарунок. Хочете подивитися? Там святі слова.
Ніязі простягнув лапку. Бекир недовірливо подивився на маленький трикутник. Таких було багато в Дешті. І кожен переконував, що там слова Бога Спалахів.