— Ану перестаньте триндіти, — наказав Шейтан і промовисто подивився на дітей. На обрії показалися обриси Ак-Шеїх. Бекир подумав, що Ма вже почала його шукати, а ще уявив великий казан перед Деревом Болю, куди за кілька днів мали вкинути Чорну Корову, і йому стало не по собі. Хай що б сталося з Повноважним у ніч світіння Йилдиз, це не привід так вбивати незмінену дівчинку. Бекир не міг піти з Ак-Шеїх. Але й не мав наміру мовчки спостерігати за божевільним жертвопринесенням. Залишалося вирішити, що з цим робити. Після засівання Дешту він вважався дорослим, мав права на складні вчинки. Значно важче було пояснити це Ма, як і розказати, де він був і чому повернувся до Ак-Шеїх у мажарі Саші Бідного.
Бекир потер скроню, відчуваючи, як від звичного болю залишається ледь помітний слід. І все ж таки, чому після ночі світіння Йилдиз, після того, як він торкнувся крові Повноважного, йому вдалося відійти від Ак-Шеїх так далеко?
1
Кримськотатарська фольклорна колисанка.
Переклад із кримськотатарської: «Заспіваю я ласкаво й ніжно, баю-бай, серед рожевих садів, баю-бай, виблискує золота колиска, баю-бай».
Талавір. Засолені жінки
Талавір підвівся, потер забитий бік і обмацав кінцівки. Здається, обійшлося без переломів. Комбінезон порвався, шкіру вкривали садна, голова гула, а з подряпини на вилиці сочилася кров. Але манкур був на місці.
Талавір роззирнувся. Сонце вже почало сідати. Навкруги червоніла пустеля. Цілком рівна й мертва. Жодної тіні чи сліду живої істоти. Коло підніжжя кургану, куди він звалився з Птерокса, причаїлося кілька кущиків кермеку. Кістяна ящірка — кесератка — блиснула очима й зникла в нірці під корінням. Талавір подумав, що треба запам’ятати її сховок. Він уявлення не мав, як далеко від Ак-Шеїх, а запасів води надовго не вистачить. У разі чого доведеться згризти кесератку. За кілька кроків від місця падіння він знайшов гвинтівку. Почепив на плече й розвернувся до кургану.
Це був крутий пагорб. Талавір прикрив очі від косих променів. На вершині проглядалася якась споруда. Він відпив із фляжки, поправив аптечку й подерся вгору. Здається, минула вічність, перш ніж він опинився на рівному майданчику.
Обличчя заливав піт. Талавір протер очі, але картинка не змінилася. На вершині кургану стояло шатро. І він точно не бачив його з Птерокса, проте впізнав із малюнка на карті Мамая.
Він обійшов шатро по колу. Воно було таким же реальним, як і курган.
Вицвілу тканину прикрашала вишивка — вигаптувані золотом олені, грифони, згорнуті в кільце барси. Весь периметр під дахом займала сцена битви.
Вершники здіймали луки, піші оборонялися короткими мечами, мертвих затоптували коні. У світлі призахідного сонця нитка здавалася криваво-червоною. Щось хруснуло в Талавіра під ногами. Він нахилився й підібрав кісточку дрібної тварини. Вершина кургану була ними встелена. Кістки, наче бахрома, оздоблювали конусоподібний дах шатра. На шпилі бовтався людський череп. Якщо вірити карті з колоди Мамая, шатро було не порожнім. На вході хлопнула завіса. Талавір пошкодував, що загубив ножа, підібрав більшу кістку й ступив кілька кроків. Завіси розсунулися, у проймі показалися тонкі жіночі руки, а потім і власниця шатра. Останні промені торкнулися ідеальних вигинів.
Талавір не зразу помітив, що на ній була напівпрозора туніка. Голову жінки прикрашав високий ковпак, оздоблений блискучими бляшками. Обличчя затуляла золота маска. У яремній западинці червоніла крапка. «Дівовірка», — з подивом відзначив Талавір.
Жінка пропустила його всередину. У шатрі горіли олійні лампи. Пахло прянощами, тліном і сирою землею. Талавір подумав, чи проходив Рябов цим же шляхом, і потягнувся до її маски. Темні блискучі очі в прорізах звузилися.
— Хто ти? — запитав Талавір.
Холодні, наче колодязна вода в спеку, пальці торкнулися його губ, спустилися по шиї. У голові вибухнула сотня несподіваних фантазій. Нижня частина маски стала прозорою, немов золото всоталося в шкіру. Жінка мала червоні тонкі губи. Вона наблизилася, щоб його поцілувати, і цієї миті Талавір відчув пекельний холод. Гвинтівка сповзла з плеча. Світло з його рота почало перетікати до її розверзстих губ. У темних очах жінки з’явилися лють і скажений голод. Як же цієї миті вона його ненавиділа. Забирала його волю, паралізувала тіло, долала опір до життя. Занімілими пальцями він намацав якийсь предмет у кишені і з останніх сил притулив до її рота. То була монетка Ханум. Жінка завмерла, тонким горлом пройшлася судома. Очі розширилися від здивування.