На мить уся маска стала прозорою, і він роздивився жорсткі точені риси. Вона була божественно красивою, і ця краса могла належати лише демониці. Жінка схопилася за шию, закашлялася й наче виблювала життя Талавіра назад йому в горло. З кожним спазмом її обличчя змінювалося. Зморшки роз’їдали шкіру, вона старішала, тоншала, вкривалася плямами, аж поки не перетворилася на кістяк. Курган затрусився. Земля під ногами Талавіра вкрилася тріщинами.
Порожня туніка впала у відкриту яму. Ґрунт став обвалюватися, шатро з’їжджало в яму. Талавір підібрав гвинтівку й кинувся навтьоки.
Стрімголов скотився донизу. Відповз і подивився на курган. Той знову перетворився на незворушний земляний пагорб. На вершині не було й сліду шатра. Талавір облизав губи, досі відчуваючи подих демониці й сіль. Він почувався таким виснаженим, що заснув одразу, щойно віддалився від кургану.
Йому знову наснився Рябов. М-14 з’явився з темряви, сів поруч і щось беззвучно заговорив. Під ранок Талавіра розбудив дрож землі. Чоловік подивився на курган, він очікував побачити жінку з шатра, але все було спокійно.
Відпив із фляги, потер закляклі м’язи й спробував зорієнтуватися. Суєрний купол діяв, як лінза. Бліді сузір’я розтягнулися, втратили свої місця. Зірку Діви
— Йилдиз — затягло хмарами. У передсвітанкових сутінках йому привидівся рух. Біля підніжжя кургану заворушилася земля, а потім на тлі темно-рожевого неба показалася голова ракоскорпа. Одна з клешень була обрубана, наче гілка на старому дереві. Тварина обернулася до Талавіра, наче тільки його й шукала.
Талавір не став чекати. Ракоскорпи могли пересуватися під землею. Зазвичай людей не атакували. Але Талавір вирішив не ризикувати й побрів у протилежний від кургану бік. Ще кілька разів він бачив несиметричну голову ракоскорпа. Той не відставав, але й не наближався. «Чекає, поки я загнуся, щоб потім поживитися падлом, — подумав Талавір, — а Белокун навіть не дізнається про це». Манкур у лобі свербів, але Талавір не відчував чужої присутності, про яку попереджала Сфена. Талавір зупинився і притулив долоню до лоба. На обріїпоказалася постать.
Вона йому сподобалася ще менше, ніж ракоскорп.
Це був величезний чолов’яга в гостроконечному каптурі, що цілковито приховував обличчя. Велет волочив по землі гігантський тесак. За ним вийшло ще кілька людей. В одного були довгі віслючі вуха, інший пригинався до землі під вагою ноші, останньою крокувала жінка.
— Стій де стоїш! — вигукнув Талавір, показуючи на гвинтівку. — Я Повноважний Старших Братів із Матері Вітрів. Я стрілятиму! — Велет на мить зупинився і нахилив голову, наче намагався зрозуміти слова. Вони не справили враження. Тесак знову заскрипів, залишаючи позад себе борозну.
— Не треба! Прошу, не треба! — прокричав інший голос. — Кебап! Псяча кров, стій на місці! — До людини з тесаком підійшов старий. Брудний кашкет ледь тримався на копі сивого розпатланого волосся. Обличчя чоловіка блищало від поту, а на щоках з’явилися загрозливі багряні плями. Вибалушені очі та зоб на шиї свідчили про давню хворобу. Землисту шкіру вкривали старечі бляшки, гнійники та бруд. На старому були затягані штани з роздутими від носіння колінами та перетягнуті мотузками й поліетиленовими пакетами розбиті штиблети, надягнуті на босу ногу. Талавір примружився, не вірячи своїм очам.
На спині в старого, наче рюкзак, сиділа дрібна синюшна істота. В іншому житті вона могла би бути дитиною.
Старий зупинився на відстані кількох кроків, незграбно схрестив руки, торкнувся плечей, поправляючи ношу, і випростав правицю. Так віталися лише Старші Брати або ті, кому було дозволено. Талавір опустив гвинтівку. Старий поплескав по кишенях величезного піджака й щось дістав. У його долоні блиснула продовгувата металева дощечка — ярлик Старших Братів.
— Вітаю тебе, шановний Брате. — Старий нахилив голову. Він докладав зусилля, щоб вимовляти слова правильно. Потвори говорили суржиком із кіммерицьких і давно забутих слів із материка. На Матері Вітрів їх розуміли.
Більше того, слова з Дешту невпинно просякали в мову Старших Братів. Але все одно мову потвор вважали несправжньою і другосортною. — Прошу вибачення за Кебапа, — продовжив старий, — нехай забере його літа Дешт. Він повинен був незрушно стояти, поки прийдемо ми. Але має кізяки в голові! Мене звуть Гєра Сєров, я офіційний бей цього місця, омріяної оази на ім’я Ак-Шеїх. Як тебе називати, шановний Брате?
Талавір нарешті поставив гвинтівку. За фарсах від них у суєрному мареві вже можна було роздивитися приземкуваті будівлі. Він міг заприсягтися, що раніше їх не бачив. Цікаво, чи вони не зникнуть, як шатро?