— Не знаю, але якщо так, то інші схочуть скористатися його силою. Хіба ти забула, що Золота Колиска дає владу над цією землею? А тепер він і є Золотою Колискою.
Талавір знову поглянув на дітей. Вони жартували, гралися, намагалися повторити фокус Тарга й реготали. Дитячий сміх — це завжди символ миру, навіть коли він лунає на руїнах світу. Талавір майже напевно знав, про що думає Ма: вони мусять захистити Тарга. І навіть не тому, що він Золота Колиска, а через те, що зовсім дитя.
Чорна Корова перелила собі за пазуху суп, огризнулася на якийсь жарт Ніязі й заходилася витирати плаття. Несподівано щось дістала із-за пазухи й з подивом втупилася в маленький аркуш паперу, передала його Бекирові, діти перекинулися кількома словами й рушили до Ма з Талавіром. Чоловік сів зручніше, хоч і продовжував спиратися на Ма.
— Я мала віддати це Белокуну. — Чорна Корова показала аркушик із розламаного тумара. — Так наказав мені батько вві сні. Марко Дорош, — виправилася дівчинка. — А йому — сам Бог Спалахів. Але Белокун став «живим м’ясом» і згнив.
— Ви бачили рештки Гавена Белокуна? — Від здивування крила Ма знову здибилися.
— Він став «живим м’ясом»? — Талавір ледь стримав смішок. — Заслужений фінал, нема чого додати. Але як ви його впізнали?
— Ось так. — Бекир передав їм золотий ґудзик із кітеля Гавена Белокуна.
— Крім того, Евге допомогла. Ми довго його шукали, бо Чорна Корова мусила передати це очільникові Матері Вітрів, а ми навіть не знаємо, що воно таке.
Спробували пробитися до Азіза-баби, але не змогли. То ви допоможете прочитати? Здається, це мова материка.
Талавір розгорнув папірець і передав Ма.
— Схоже на агітки Старших Братів, але мова не їхня.
— Я її теж не знаю. Знала колись, але вже ні, — похитала головою Ма. — А проте цей папірець я пізнаю. Колись саме я забрала його з барака Мамая. Мені здається, тоді я змогла зрозуміти зміст, але зараз літери здаються незнайомими.
— Ма потерла скроню. — Це щось дуже важливе.
Вони знайшли Азіза-бабу в нашвидкуруч поставленій юрті. Старий помирав. Біля руїн Шейх-Елі вишикувалися чорні напівпрозорі духи. Очікували, коли Азіз-баба зможе до них приєднатися. Невістки готували старого до переходу, курили юшан і часто поправляли під ним подушки. У юрті були темно й душно від пахощів та смолоскипів. Аслан, що сидів біля ліжка діда, утер великі віслючі очі, побачив Ніязі й кинувся його обіймати. Хлопчик-лисеня ледь вирвався. Старий поволі повернув до новоприбулих голову і, як доброму знайомому, кивнув Таргові, зробив жест невісткам — і ті ледь не за руки витягли з-за спин Талавіра й Ма хлопчика із солі та посадовили біля старого.
— Наче знав, що він прийде, — прошепотіла у вухо Талавіра Ма.
Азіз-баба й Тарг обмінялися кількома фразами, а потім брат Амаги облизав великий палець і торкнувся ним лоба Азіза-баби, наче тавруючи чи благословляючи сіллю.
— Йому стало зле після світіння Йилдиз, коли амазонки та армійці знову почали сваритися. Аслан каже, ледь до бійки не дійшло, — стишено відказав Ніязі, спостерігаючи за дивним ритуалом хлопчика — Золотої Колиски.
— А чого вони сперечалися? — запитав Талавір.
— Вирішували, що робити. Ніхто не вірить, що Старші Брати дадуть нам спокій. Якщо Сфені вдалося втекти й вижити, вони точно повернуться, — так само пошепки відповіла Ма. Нарешті невістки поправили всі подушки, сховали ароматні суміші й пропустили їх до Азіза-баби.
Від нього пахло старістю. Старійшина Ак-Шеїх іще дужче змалів і нагадував дитину, що заплуталася в пелюшках. Дрібне зморшкувате обличчя дихало спокоєм. Азіз-баба примирився зі смертю. Усе, що вони хотіли в нього запитати, тепер видавалося незначущим.
— Я завжди прагнув найкращого для цієї землі, для людей, які тут живуть, — немов змія, прошелестів Азіз-баба й потягнувся за рукою Талавіра. — Тому ти мусив зустрітися з джадалом і вивести його з Ак-Шеїх. Хіба Азіз-баба вчинив аж так погано? Ти знайшов головне — самого себе. Хіба це не варте пройденого шляху? А ти? — Окуляри Азіза-баби блиснули в бік Ма. — Я оберігав Бекира, і не тому, що хотів використати його. Я останній чильтани, останній нащадок Сакатево. У Бекирові я бачив свого учня. Але найдужче я завинив перед тобою.
— Старий потягнувся до Ніязі. — Моє талановите дитя. Проте ти й без мене став співцем пам’яті.
Очі хлопчика-лисеняти заблищали від наближення сліз. Жаль переміг образу. — Щомиможемодля тебезробити? — запитавНіязі.
Азіз-баба похитав головою.
— Ви зробили найголовніше — розбудили тих, хто мав прокинутися. Мій час тут нарешті закінчився. Дружини вже зачекалися, солодкі гурії теж. Мої вчителі і всі, кого покликав Сакатево до мене, уже п’ють вина в джанаті. Далі ви самі. Майбутнє Кіммерика належить вам.