Ак-Шеїх
Азіз-баба — старійшина Ак-Шеїх.
Аслан — онук Азіза-баби.
Бекир — син Ма.
Гєра Сєров — офіційний бей Ак-Шеїх.
Гуль — засолена, яка мешкає в аіле Азіза-баби, але не є його родичкою.
Вірить, що Азіз-баба знайшов її в Дешті.
Кебап — онук Азіза-баби.
Ма — офіційна лікарка Ак-Шеїх.
Ніязі — онук Азіза-баби.
Тітка Валька — офіційна відьма Ак-Шеїх.
Акинджиї
Близнюки — діти Саші Бідного.
Джин — член банди акинджиїв Саші Бідного.
Саша Бідний — бей акинджиїв у північому Дешті.
Скіф’янка — членкиня банди акинджиїв Саші Бідного.
Шейтан — член банди акинджиїв Саші Бідного.
Підземне місто Кара-Тобе
Джаніке-ханум — мешканка підземного міста.
Кемаль-шейх — духовний лідер та старійшина Кара-Тобе.
Армія потвор
Болбочан — бей одного з підрозділів-юртів Армії потвор.
Генерал Григоренко-другий — виборний очільник Армії потвор. Прийшов на заміну засновникові армії — генералу Григоренку-першому.
Сейдамет — боєць юрту Болбочана.
Шипохвіст — боєць юрту Болбочана.
Післямова. Голос з окупації
Дуже давно готи націлилися на Крим (він іще не носив такої назви), та не змогли переправитися: те, що ми звемо й вважаємо штучним «перекопом», у їхні часи було дрібним морем, і навпаки — «природний» перешийок насипано потім людськими руками. Тоді вперше проявився міфічний дуалізм Криму. Навели мости через болотяне море — достатньо глибоке, щоб не перейти, і доста мілке, щоб не переплисти. Мости впали й розділили могутнє плем’я: одні потрапили на «острів», інші залишилися на материку, треті зникли безвісти. Але для тих, хто опинився по обидва боки на суходолі, протилежний бік став потойбіччям. Це відображено в готських піснях, що їх потім століттями співали «красні готські дівки». І те саме сталося з нами, кримчанами, 2014 року. Острів Крим — не такий, яким його бачив московський дисидент, а той, що існує в старому й новому міфах, — вабить до себе тих, хто його не досяг, і слугує тюрмою для тих, хто на ньому скніє. Але варто помінятися місцями — пройти «перекопи», проплисти міфічним морем, — одразу поміняються й погляди.
«Ні з тобою, ні без тебе не можу», — казали римляни.
Дев’ять років минуло від першої фази війни за Крим. Я, по один бік від силового поля, читаю твір про Крим, написаний у потойбіччі. Дев’ять років — це рівно стільки, скільки спливло від початку облоги Трої, коли відбулися події безсмертної «Іліади».
Роман про Крим Світлани Тараторіної схожий на сон, навіть уривки сну.
Але спить не авторка — спить сам Дешт (так названо Таврію). У худліті нечасто фігурує степовий Крим, хоча саме він становить три чверті півострова.
Романтично налаштовані туристи-писаки бачать екзотику моря й гір, дехто навіть примудряється втрапити в «нетрі й джунглі» та успішно там «заблукати».
Наче прихована частина айсберга, степовий Крим торкає лише глибокі й поранені душі. Першим, кого згадую, був Адам Міцкевич: його незабутній «сухий простір океану», яким поміж коралами бур’яну пірнає віз.
Цей світ побачила й авторка роману «Дім солі». Дешт перенесено в часи апокаліпсису, зелені луги залишились у віршах. А провідником створеного людьми пекла слугує другий співець Дешту — коктебельський символіст Волошин.
Степова міфологія настільки прадавня й настільки несхожа на декоративні красоти узбережжя, що просто не мала сильно змінитися навіть через таку дрібницю, як кінець світу. Кіммеринці (так у романі звуться кримчани — кримські татари) — такі самі частки того суходільного океану, як сіль — рожева, біла, жовта, — що по неї ходили чумаки.
Давній обряд викликання дощу — це лише маленькі двері до минулого, і читач провалюється у вирви часу, потрапляє то в епоху червоного терору, то в середньовічний Крим, то в часи догрецької ще країни таврів, які поклоняються кровожерливій Діві.
Золота Колиска — артефакт, що про нього відомо з давніх міфів, — стає невловимою і дуже бажаною річчю, а полювання на неї мотивує кожного, хто любить прості рішення складних проблем. І як заведено, у гонитві за бажаним попереду завжди злочинці — великі та дрібні.