Талавір висунув шухляду й переможно усміхнувся. Справи мали загальну назву «Проєкт М» і містили інформацію про тих, хто загинув чи зник безвісти в Шейх-Елі. Кожна особова тека містила фото людини у формі Старших Братів.
Десятки світлин та імен. Але як упізнати забуте обличчя? Чергове фото змусило затамувати подих. Він його знає! Це Брат зі сну. М-14. Він був реальним! Не марення й не фантазія.
Талавір прочитав кілька рядків і завмер від несподіванки. М-14 теж був у комі і прокинувся за кілька тижнів до нього. Талавір судомно переривав папери, шукаючи подробиці. Але нічого не було.
Лише коротка інформація на одну сторінку, наче життя М-14 теж стерли.
Двері ляснули, хтось зайшов до афізи, а з динаміка пролунало ім’я Талавіра.
Талавір запхнув аркуш під куртку, зачинив шухляду й тільки тоді обернувся. Коло дверей стояла невисока худорлява жінка з яскраво-червоним волоссям, закрученим у тугі дреди. Зачіска нагадала Талавіру кіммерицький міф про Горгону. Тільки в Горгони були змії замість кіс. А в цієї цілком по-зміїному примружені очі на хворобливо блідому обличчі. Це була Перша Зіниця станції Сфена. Як і всі Зіниці, вона ходила з непокритою головою, носила сережку в носі й червону цятку в ключичній западині — знак секти дівовірів . Та секта сповідувала містичне вчення про жіночу складову Двобога .
Подейкували, що батько Сфени був улемом (радником самого Язика), але нещодавно його звинуватили в зраді. Перед Сфеною поставили непростий вибір: розділити долю батька чи відправитися в Дешт. Вона обрала призначення в один кінець. З Кіммерику не поверталися. Той, хто прожив тут якийсь час, уже не міг існувати без суєру. Казали, що перші вчені, що побували в Дешті, а потім вийшли за межі суєрного купола, помирали в страшних муках у спеціальних клініках, де їх ніхто не міг відвідувати, а тому й перевірити, наскільки правдиві ці чутки. Якщо чогось потребували на Матері Вітрів, то це привозили та скидали з повітря. Про інші контакти Талавір не чув.
Саме під керівництвом Сфени розвідниці Станції — Зіниці — отримали нечувані права, а вона — їхню беззастережну повагу. Менше ніж за рік Першій Зіниці вдалося стати правою рукою очільника Матері Вітрів. Таку кар’єру вона б ніколи не змогла зробити на материку, де найпочеснішою роллю для жінки було народження наступних Старших Братів.
З динаміків знову пролунало ім’я Талавіра й наказ з’явитися до Гавена Белокуна.
— Здається, це мене? — невинно всміхнувся він до Сфени.
— Тебе, — високим, ледь гундосим голосом проказала Перша Зіниця та штовхнула двері. Цей жест означав тільки одне: він мав іти за нею, інших варіантів не передбачалося.
Дорогою до Белокуна вони мовчали. Папери з афізи неприємно терлися об шкіру. Один обшук — і вони виявлять крадіжку. «І що зроблять? — подумки обурився Талавір. — Спишуть до Медичного на експерименти? Малоймовірно.
Белокун сам назвав мене цінним екземпляром. Більше десяти років у комі — і жодних наслідків. Окрім втрати пам’яті. Максимум призначать десятиденну таубу й продовжать регулярні допити. Тести — як це називав доктор». Значно більше Талавіра турбувало інше — обличчя з теки, яке до того він бачив лише вві сні.Очільник Матері Вітрів доктор Гавен Белокун зустрів їх у своєму кабінеті.
Це був високий худий чоловік із сивим, акуратно розчесаним волоссям.
Так само бездоганним був його одяг — сніжно-білий кітель, застібнутий на всі ґудзики. Белокун завжди тримав коло себе вологі серветки й обов’язково протирав руки після того, як торкався інших людей. Усі на Матері Вітрів якось пахли. Руф і Сфена — пряним юшаном, Толік — потом і гумою, а Белокун — лише антисептиком. У царстві іржі та старої фарби очільник Станції видавався занадто стерильним.
Він тримав маркер і дивився на Дешт.
Ніхто не знав, як підводний човен тримався в повітрі, але плавати він би уже не зміг. В обшивці вирізали великі вікна, каюти розширили, а непотрібної машинерії позбулися.
Усю стіну перед Гавеном Белокуном займала панорама Території К, як ще називали зону ураження Спалахами. Величезне скло вкривали чорні лінії й дати, наче позначки рівня води на будинках у зонах паводків. Жодна звивина не повторювала попередньої. Белокун здійняв праву руку, як диригент на початку симфонії, та обвів маркером оновлену лінію обрію.
— Тут промчав лише хвіст суєрної бурі, але бачиш, як усе змінилося? — не повертаючи голови, прокоментував очільник Станції.
Талавір побачив, що на заході, за кілька фарсахів від Станції з’явилися нові величезні кістки, наче доісторична риба вистрибнула за здобиччю й зогнила з роззявленою пащею. Гряда праворуч, яку вони називали Хребцями, просіла відсотків на двадцять і тепер скидалась на звалене будівельне каміння. За нею виднілися розвалини Шейх-Елі, між ними і Станцією, наче окреслений маркером, чорнів острівець випаленої землі. Це був епіцентр Спалахів, мукоеде ляїн ер — свята проклята земля, як її називали потвори. Вони вірили, що цього місця торкнувся Бог Спалахів.