- На Ґрині є одна польська аґенція, - і Лєшек витягнув із кишені свій телефон, записав на папірці адресу і передав Ґеникові.
До Ґринпойнту доїхали з пригодами, вийшовши на станції Лорімер. Пересадка була на станції Метрополітен, але Зеник, не додивившись, помилково пішов до станції, з якої потяги прямували у протилежний бік. Зрештою, вони втратили майже годину, коли, знайшовши триповерховий будинок на вулиці Нассау, подзвонили у двері. У них навіть ніхто нічого не запитав: хто вони і звідки? Дверний замок задзижчав волохато, мов джміль, і Ґеник із Зеником увійшли у вузький коридор. Від другого поверху до третього -сходи різко потяглися догори. На порозі їх зустріла молода дівчина. Вона запитала, чи вони до пані Мар’ї? Помешкання, тобто аґенція, складалася з двох кімнат: кухні, у якій саме Ґеник із Зеником тепер стояли, і кімнати, з якої на возику виїхала пані Мар’я. Дівчина підкотила возик до кухонного столу, а Зеник відійшов до вікна, даючи зрозуміти, що його ця візита до пані не стосується.
- То в якій ви справі, панове? - запитала пані Мар’я, тримаючи в руках горнятко чаю.
- Ну, я від Лєшека, з Боро-парку...
- Лєшек, Лешек... який то?
- З Боро-парку, - повторив Ґеник.
- Ну добре, не важливо.
- Лєшек казав, що ваша аґенція може зробити фіктивний шлюб...
- А чому пан не вдасться до адвокатів?
- Та я нелегально перейшов американський кордон...
- Звідки?
- З Канади... Тому не маю у паспорті жодної відмітки, а без цього адвокати за справу не беруться.
- А де пан працює?
- У Дейвіда, на Тринадцятій. Разом із Лєшеком.
Пані Мар’я розвернула возик і поїхала до своєї кімнати, зачинивши за собою двері.
Повернулася вона хвилин за двадцять і, під’їхавши до столу, взяла до рук горнятко з чаєм, і почала пити. Ґеник подумав, що стару випустили з божевільні. На ній була червона спідниця, грубий вовняний светр і білі кросівки із заламаними задниками, тапочки чи що. «Як вона вилазить на цей третій поверх, тут коляскою не з’їдеш. Хтось її мусить зносити і виносити. Не ця ж дівчина, з якою перешіптувався Зеник?»
- Наразі вільна тільки Ґоська.
- А скільки їй років?
- Прошу пана, але пан одружується лише заради паперів. Чи пан також хоче піти з нею одразу до ліжка?
- Так, так, заради паперів.
- Ну, то справа виглядає так: Ґоська має сорок п’ять років, громадянка Штатів. Якщо домовимося про ціну, то пан мусить із нею хоча би перші місці бувати на різних імпрезах і робити знимки. Ті знимки потрібно що два місці надсилати до департаменту, щоби доказувати, що ви справді разом мешкаєте. Ну, домовитесь, як то буде. Все коштує п’ятнадцять тисяч. Перша частина гонорару - перед розписом у міському відділі реєстрацій, друга - перед отриманням зеленої карти. Все може тривати два-три роки. Але, прошу пана зауважити, що це дуже зручно - після оплати першої частини гонорару, другу можна призбирати за ці три роки.
Ґеник уважніше подивився на пані Мар’ю і побачив, що зелений листочок чаю приліпився до кутиків її зморщених губ. «П’ятнадцять штук... ні хріна собі», -провистіло у Ґениковій голові.
- Завтра до десятої ранку прошу пана дати мені знати, що пан буде робити. Пан має мій телефон?
- Маю, - відказав Ґеник і, кивнувши Зеникові, мовляв, припиняй, розпрощався з пані Мар’єю.
Ненсі з Майклом стояли на розі Сорок другої вулиці й Дев’ятої авеню, коли Ґеник із Зеником повернулися з Ґринпойнту. Ґеник навіть зрадів: побачивши їх, йому полегшало. Відчуття дому чи що? Дорогою вони з Зеником купили паперову упаковку пива, дві пляшки з якої, порівнявшись із сусідами, Ґеник вручив Ненсі, яка випалила cool, а потім їх наздогнала Ненсина фраза, я завжди тобі казала, сучий сину, що ці, з Європи, класні чуваки. Майкл щось пробурмотів, схоже погодився.
Зеник готував вечерю, а Ґеник, стоячи біля вікна, тримав у руках дві тарілки та дві виделки і підглядав, як китайці вкладаються спати. Китайці повечеряли: двоє старих, молода пара та їхні діти. Стара китаянка мила посуд, а молода протирала стіл. Старий із молодим курили у відчинене вікно, ззовні якого з одного боку почепили попільницю, а з іншого - якусь бляшанку для годівлі птахів.