- Але ж, курча бляде, тобі й так пофортунило, Ґосю, - співала з Польщі її колєжанка.
- Ну так, так, але ти не можеш собі уявити, яке тут життя...
- Не те шо мені - маю двох дітей, невелике помешкання, вікна якого виходять на залізничну колію, а мій лише, курча, - колійник. Усе життя наше помешкання трясе від тих куревских потягів. Навіть, коли ми кохаємося, мені здається, що нас розчавить потяг, Ґосю. Отакі, курча, справи.
Сьогодні, вечеряючи з Вальдеком, Ґоська думала, як йому сказати про майбутній фіктивний шлюб. Вальдек був її коханцем уже протягом кількох років. Мав будівельно-ремонтний бізнес. Компанія називалася Wladyslaw's Constructions. Разом із ним працювали ще троє поляків, які від Нью-Джерсі до
Коннектикуту приймали замовлення у приватників на різноманітні будівельні роботи - залити смолою дах, направити бетонне покриття, зробити яка-небудь прибудову чи веранду до хати, а також не цуралися внутрішніх ремонтів. Дружина Вальдека мешкала десь на сході Польщі, де точно - Ґоська ніколи не розпитувала. Вона щороку приїздила на три місяці до Нью-Йорка, і тоді Ґоська була вільна від Вальдека. З ним тут, у Штатах, жила старша дочка Моніка, але, зі слів Вальдека, у неї було своє життя і у батькові справи вона не пхалася.
Для Ґоськи, по суті, Вальдек був ніким.
- Вальдеку, слухай, - обережно почала Ґоська. -Я змушена буду виїхати на певний час із Нью-Йорка, може, десь на рік...
- Ти повертаєшся до Польщі? - запитав Вальдек, поливаючи італійським соусом салат.
- Не те, щоб поверталася, - вела далі Госька, - але якийсь час мусимо не зустрічатися.
- А чому? - Невдоволено перепитав він.
- Ну, знаєш, коханий, є справи, які мені потрібно негайно залагодити.
- Ґосю, що сталося? Чи тобі щось не подобається в наших взаєминах?
- Вальдеку, перестань. Ти ж знаєш, що ти для мене саме той чоловік, про якого я завжди мріяла, але є справи, вищі за наші бажання - так казав ксьондз, який вінчав моїх батьків.
Вони вийшли з ресторану і Ґоська, відчиняючи двері своєї автівки, помахала Вальдеку на прощання. Уже в машині, відкинувшись на спинку крісла, вголос промовила: «Єзус, який він тупий».
Наступним, до кого хотів навідатися Ґеник, щоби поговорити про позику грошей, був його знайомий Петро з Делятина. Петро винаймав квартиру на тій же Сорок другій вулиці, але нижче - між Дев’ятою та Десятою авеню. З Петром Ґеник бачився нечасто, але колись записав номер його мобільного. Сьогодні була субота і він сподівався, що вичислить Петра без проблем. Виглянувши у вікно, побачив затягнене сірими хмарами небо і відмовився від думки йти на Восьму Авеню до пральні. Знайшов у записнику Петрів телефон і набрав числа. Петро відповів.
- Хто то? - сухо запитав Петро.
- Петре, то ти?
- Я, а хто то?
- То я, Ґеник. Чуєш, чи можемо побачитися?
- Ниньки нє, - відповів Петро.
- Але... справа термінова.
- Не можу, нині святкуємо «День Делятина».
- Який день? - перепитав Ґеник.
- Делятина. Ниньки всі наші збираються в кафе.
- Ну лише на п’ять хвилин?
- Добре, приходи - на почиток, щоби я ще не впивсі.
Вони ще трохи побалакали і у вікно вдарили перші
краплі густого дощу. Та через хвилин двадцять хмари збилися над Іст Рівер і Боро-парк залило сонячне світло.
Вулиця, якою ішов Зеник, була знайома, нею він ходив до Дейвідової крамниці. Зрідка проїжджало якесь авто і підлітки, як завше, посеред вулиці грали баскетбольним м’ячем. Він минув Десяту авеню. Витяг папірець і ще раз переконався, що мусить своєю Сорок другою дійти до Тринадцятої. «І нікуди не звертай тільки просто і тільки Сорок другою», - згадав він
Петрову настанову. Проходячи вулицею, Ґеник бачив, як у дерев’яних кріслах, вбрані у святкові сукенки, сиділи молоді й старі єврейки. Молоді - вагітні, з великими животами, наче навмисно їх виставили гріти під вересневим сонцем, а старі - з молитовниками у руках, підсліпкувато мружилися від сонця і короткозорості. На Тринадцятій Ґеник вдихнув літнє солодке повітря з присмаком халви, наче воно залетіло сюди з дитинства.