підростала у родині криворізьких шахтарів, у двокімнатній хрущовці, в місті, де запах степових трав перемішався із запахом диму металургійних заводів. «Блін, вони ж, крім шахти, рудника і своєї дачі біля каналу, нічого ж не бачили. А тут я така понтова і красіва в Америці», - це вона так згадувала своїх батьків. Перекривляла криворізьку говірку своєї матері, яка розтягувала слова і тицяла осьо, де завгодно. Її батька у дев’яностих біля їхньої дачі на каналі пришили якісь дружки, і Марія виїхала навчатися до Києва, а згодом до Пітсбурґа. Опинившись у Нью-Йорку, поселилася на Коні Айленді у дешевій квартирі. Вона вважала, що зі смертю її батька Кривий Ріг провалився, наче людина, яка необережно ступила на територію з табличкою «Вхід заборонено. Місце вибраної породи». Ближче до Брукліну, виїхавши на двісті сімдесят восьму дорогу, згадав, що, коли ми розлучились із Танею, вона переїхала до своїх батьків у інший район міста, а я підселився у малосімейну до знайомого пацана. Що я тоді курив? Ага, Bond. Мав звичку залишати на вечір три сиґарети, бо за ніч кіоск могли спалити. Спав на книжках, бо другого ліжка у знайомого не було, а розкладачки стали великим дефіцитом: їх возили до Польщі. До Брукліну залишалося не більше двадцяти миль, і об’їзною дорогою Бруклін Квінс Експрес Вей ми обминали Мангеттенський і Бруклінський мости, виїжджаючи просто на Бруклінську дорогу праворуч до нічного Даунтауна. Хтозна для чого, я вголос поділився своїми сумнівами: «У мене якесь відчуття провини». «Перед ким?» - запитала Марія. Я й сам не знав, що ця провина для мене значить: чи вона така тонка, мов повітря, що його ніколи не поясниш, чи це відчуття втрати, якесь таке, мов здерті наждачним папером кісточки на пальцях. Я подумав, що дім, який ми зважилися винайняти у Бейтінґ Голлов, спонукає мене і Марію, вчепитися за каміння, на якому він збудований. Загубитися у цьому світі серед лонґайлендських скель. «А я завжди мріяв про власний дім...» «...біля океану?». «Ні, просто про свій дім. У нас не було дачі, але була дідова хата. Восени, коли починали пропалювати грубу, з городу приходили миші і жили там до весни». Наступного тижня відбувалася конференція Лері Ріверса у Нью-Йоркському університеті. На кілька доповідей ми прийшли з Марією у корпус на Бродвеї, до Тіш Артс скул. У перерві я зустрів свого давнього знайомого Джорджа, який давав мені ключі від свого помешкання у Ґринвич Віллиджі: туди я вперше привів Марію, коли ми з нею познайомилися. Він зголив бороду і скидався на відгодованого бульдога; з широкого рота випиналися передні зуби, Джордж - у нього така звичка - прикривав їх долонею, знаючи про свою ваду. «Привіт, привіт», - усміхнувся він і поплескав мене по плечу. Це була несподіванка. Джордж, як з’ясувалося, брав участь у цій конференції. «Слухай, - мовив він, - не знаю, кого ти там приводив до мого помешкання, але деякі жіночі речі у мене досі висять у лазничці». Тоді підійшла Марія з двома бурґерами і лимонадом: вона саме поверталася з буфету. «Знайомся, це - Марія». Джордж подивився на неї і знову виставив цілий штахетник своїх зубів. «Чувак, викинь усі ті лахи на сміття». «Мій партнер інколи їх вбирає для розваги», - весело повідомив Джордж. Цікаво, що там Марія тоді залишила? Початком листопада ми таки переїхали до Бейтінґ Голлов. Може, через те, що Марія вважала, начебто її вік наближається до критичної межі, тобто, через її мухи із заміжжям, яким вона козиряла, - наше трирічне спільне життя нагадувало суцільний безлад, майже її колишню квартиру на Коні Айленді, куди вона мене привела одного разу після прогулянки. Речі й одяг були розкидані по кутах, а в паперових пакунках - книжки, журнали, косметика. Я бачив у її зелених очах приховані сліди внутрішніх демонів. Марія сказала, що їй подобається так жити, бо це її стиль. Вона показувала своє тату, проколоте срібною шпагою вухо, обіцяла проколоти ще і язик, якщо мені не подобатиметься її шпага. Ідея з черговим переїздом заскочила нас несподівано, як нью-йоркський дощ посеред вулиці: минулого літа, на Астор Плейсі. Марія затягнула мене до Старбаксу, і ми замовили два полуничних коктейлі. Сиділи, розвалившись, у м’яких кріслах. Вона любила тростинний цукор і набирала його цілу гору. Ставила перед собою коричневі паперові пакетики і, розриваючи їх, насипала собі в рота. «Тростинний цукор не шкідливий», - завжди казала Марія, випереджаючи моє невдоволення таким надмірним вживанням. «Я знову перестала тебе любити», - засміялася вона. «Невже так?». «Отак... якось так», - відповідала. «Знайомий аґент із нерухомості пропонує Бейтінґ Голлов. Каже, що ціна пристойна, усе поруч - океан, пляжі, каміння». «А де це?». «Десь на Лонґ Айленді, я ще не дивився». «Ну що ж, це, схоже, варіант». П’ючи коктейль, накручувала на палець своє липке від спеки волосся і бавилася дерев’яними коралями з африканського дерева, що ми їх купили у вуличного торгівця на Бродвеї. Наш будинок у Бейтінґ Голлов, зведений 1927 року, мав три колони, простору веранду і цегляний комин. Здається, він пережив п’ятьох господарів і якісь незначні перебудови. Ми стали шостими, але не власниками, а квартирантами, діставши у користування п’ять кімнат із піддашшям та великим підвалом. Рипучі сходи, що вели на другий поверх, здається, не змінював ніхто з попередніх хазяїв. Водогін та електрика - справні, у цьому принаймні нас запевняв Педрейґ, який здав нам хату, бо сам мешкав тепер у дочки в Массачусетсі. Як з’ясувалося, Педрейґова дружина померла півроку тому і, щоб не чекати тут смерті на самоті, він вирішив забратися. Так наче це гарантувало йому втечу від смерті. Старий будинок пасував літньому чоловікові. Я помітив у його очах легкий подив, що нам припала до смаку ця місцина і розхитаний вітрами дім: «Звідси всі виїжджають». І, показавши на сусідський старий шевроле, додав, що пам’ятає це авто новим. Саме тоді я зауважив поржавілу машину, яку тепер бачу кожного дня, коли стою під душем. Разом із будинком, ґонтовою обшивкою, схожою на риб’ячу луску, що місцями повідпадала від зовнішніх стін, у нашу тимчасову власність перейшла й земельна ділянка, позначена на плані. Перед самим в’їздом - дерев’яна огорожа, а далі дерева і зарослі травою та бур’янами простори, що підступали до берегової лінії над природним урвищем. На початку березня Марія заходилася поратися в садку, щовечора розповідаючи мені про свої плани: що вона посадить, а що викорчує, коли потеплішає. А я частіше вибирався з дому і бродив уздовж берега; їздив у найближчі магазини, купуючи на тиждень харчі. Марія була кепською господинею, у неї все валилося з рук. Більшість наших речей, спакованих під час переїзду у паперові пакунки, залишалися там ціле літо. Потім ми все порозкладали, заповнивши лише дві з п’яти кімнат. Піддашшя пустувало, а у підвалі гудів старий котел, солодко пахло соляркою, якою опалювався будинок. Велику цистерну для солярки було припасовано до підвальної стіни, отвір якої виходив назовні з фундаменту. Туди заливали паливо. Раз на півроку потрібно було зателефонувати до компанії, щоби привезли солярку. На цьому кілька разів наголошував Педрейґ і навіть написав на жовтому папірці телефон компанії та приліпив його на холодильник. Нам надокучали сильні океанічні вітри і часті дощі зі снігом: Атлантика гуркотіла майже перед порогом будинку. Чайки сідали на нашу огорожу, наче кури, по домашньому, не боячись нас. Згодом ми звикли до цього гуркоту і вітрів, до почорнілих смуг каміння і до самотності. Найближчі сусіди жили за півмилі. їхній будинок був іще ближче до океану, а на великому подвір’ї, вгрузнувши в землю, стояв той самий заіржавілий шевроле. Як уже казав, я помітив його ще тоді, коли ми приїжджали роздивлятися будинок і околиці, серед яких доведеться мешкати. У мене тоді був додж, на спідометрі якого накрутилося майже сто тисяч миль; ним, крім телефону й Інтернету, ми зв’язувалися зі світом із цього Богом забутого закапелка. На початку квітня Марія купила кущі смородини, барбарису і два деревця - тюльпанове і червоного клена. Вона полюбила цю велику ділянку, що перейшла у нашу тимчасову власність. Коли пригрівало сонце, ми поралися в садку. Я копав ямки для дерев та кущів і дивився, як прибережні хвилі, розганяючись, знесилено розбиваються об валуни. Марія, в старих джинсах і ґумаках, навколішки розрівнювала землю під щойно посадженими деревцями. Казала, що дерева приймуться, бо все зроблено згідно з інструкцією. Потім ми обідали на дерев’яній веранді, де-не-де прогнилій від вологи, і дивилися на океан. На пластиковому столику, що я його знайшов у пивниці, стояло півпляшки каліфорнійського мерло і підігріта на газовій плитці лазанья з м’ясним фаршем. Несподіваний вітер устиг порозкидати одноразові тарілки і прозорі пластикові склянки. Зібравши їх, я приніс із кухні берегове каміння та мінерали. Марія навіть схвалила мою винахідливість. Вона сказала, що ця природна декорація схожа на кам’яне мовчання і японський сад. Ближче до літа зелена трава затягнула всі руді латки нашого подвір’я. Вкоренилися молоді кущі та дерева, а кілька канадських кленів, що оточували наш будинок і яким було не менше тридцяти років, широкими кронами й міцними стовбурами стримували агресію вітрів. Якось Марія сказала, що бачила наших сусідів, але добре їх не розгледіла. «Схоже, вони пенсіонери». «Отже, ми їх ніколи не побачимо», - відповів я. Наша