ерша зима біля океану настала наприкінці листопада, засипавши всі шляхи. І лише шпилі двох церков, католицької та протестантської, зазирали у вікно піддашшя. Там я інколи залишався до опівночі, упорядковуючи свої папери та книжки. При вікні стояв стіл і вузьке металеве ліжко. Мабуть, ірландець із дружиною купили їх кілька десятків років тому. Такі речі можна було тепер зустріти в антикварних крамницях. Я не думав нічого тут змінювати; зрештою, на цих, покинутих тут, меблях, крім запаху, залишився час. Зранку я прокидався від рипіння сухого столітнього дерева, з якого витесали каркас нашого будинку, і розумів, що вітер знову прийшов із Атлантики, нагнавши сірої мли та крижаного снігу. Я вийшов із хати і пішов шукати пластикову лопату. З-над океану справді дув сильний вітер, пориваючись, наче голодний пес, роздерти сірувату пелену повітря. Атлантика була порожня: жодного корабля, що інколи пропливали вдалині повз наш берег. І лише пробивалося світло далекого маяка, яке за доброї погоди вночі освічувало нам кухню. Я відкинув сніг до свого виїзду і повернувся на піддашшя. Марія поралася на кухні: слухала радіо і готувала сніданок, тобто каву та смажений хліб. Я чув це, бо вона, дістаючи миски і горнята, різко траснула дверцятком підшафка. Потім запах кави долинув до піддашшя, а я лежав на металевому ліжку і грівся, заплющивши очі. За якийсь час Марія мене покликала. «Погода геть зіпсувалася, а ти не заправив авто», - зауважила вона. І продовжила: «А наш індус заправку, мабуть, замкнув на сім замків. У нього просто паніка перед бурею». Індус, який орендував бензоколонку разом із мотелем, відколи ми сюди переселилися, намагався підтримувати знайомство. Мабуть, він був пакистанцем або навіть бангладешцем, але ми з Марією називали його індусом. Він запопадливо всміхався, коли я приїжджав заправитися чи купити пива у його крамниці. А коли на випадок негоди набирав у пластикові каністри бензин, то він неодмінно супроводжував мене, теревенячи про свої справи і кепську клієнтуру. У невеличкому приміщенні заправки весь час працював телевізор. Про погоду він знав усе. А поруч із заправкою, в одноповерховому, на дванадцять кімнат, мотелі, цілий день товклися його дружина і двоє старших дочок-школярок. Дочки приходили після школи допомагати: прибирали в кімнатах і перестеляли постіль. Індус був багатодітним батьком, казав, що його дружина майже кожного року приносить в дім дитину. З нашим життям виходило інакше. Марія казала, що воно не матиме змісту, якщо тільки спати і їсти, відкидати сніг чи садити кущі, життя перестає приносити найменше задоволення, якщо дає лише досвід. Я відповів, що невже досвід таке дурне слово, яке нічого не значить? На острів ми переїхали пережити кризу, що протягом останнього року стала нашою супутницею. Ми були на межі розставання, шукали слів і виправдань. Марія була молода, і я хапався за всі можливі способи, щоб утримати її. Нью-Йорк став для нас тимчасовим місцем, принаймні я шукав чогось стабільнішого. Тієї зими ми часто згадували нашу першу спільну мандрівку за межі міста - до Джорджїї. Якби знаття, що там пануватиме така ж спека, як у Нью-Йорку, то ні за які гроші не поїхали б туди саме в серпні. Але у Нью-Йорку, крім спеки, у серпні ще й тяжка задуха і висока вологість. Навіть дощі не зараджують ані містові, ані його мешканцям. Ми винайняли готель із басейном і десять годин їхали до Саванни тим самим доджем, яким я їжджу й нині. До готелю дісталися близько третьої ночі. Південне повітря дрижало. Воно було таке тепле, що ми відразу, щойно отримавши електронні картки від нашого номера, пішли до басейну. Чергова на рецепції зауважила, що взагалі-то купатися вночі заборонено, але якщо ми недовго... За півгодини ми повернулися мокрі й задоволені нічним купанням. Із холодильника дістали пиво та чипси і пили, сидячи голі за столом одне навпроти одного. Марія швидко захмеліла і почала ставила бляшанку з-під пива собі між груди, спостерігаючи, як вона сповзає. Пиво розлилося їй на живіт, стегна і килим. «Генрі Міллер любив фотографуватися з голими жінками», - кричала Марія, шукаючи поглядом фотоапарат. «Генрі любив жінок, - відповів я. - Але я люблю його любов до велосипедів». «Не можна любити чиюсь любов», - заперечила Марія. «Ну, я мав на думці...» «Проїхали». Фільм «Непгу and June» ми передивилися кілька разів. Тому що - Генрі й тому що - Париж. Із вікна, яке ми забули зачинити, крізь торохтіння старого кондиціонера до нас долинали співи нічних птахів. Вони не спали всю ніч. Ми теж не спали. Я розсував її литки. Я шукав її солоні губи, я ловив язиком шерехатість її язика, щоби втягнути в себе його солодкий плід. Я глушив своїм ротом її і власні схлипування. Марія казала, що, кохаючись, люди уподібнюються до ангелів і звірів. Я заперечував, бо ж ангели - безстатеві. Вона казала, що коли я її кохаю, мій голос стає схожий на крик павича. Чому павича? Марія пояснила: живучи у Польщі, вона поїхала до Познані навідати подругу, яка мешкала в гуртожитку, переробленому з жіночої в’язниці. Першої ж ночі прокинулася від криків, що нагадували їй наждачний папір. Павичі мешкали за загорожею у приватному будинку місцевого дивака. У Саванні ми були лише чотири дні. Щоранку, виїжджаючи з готелю, долали тридцять миль. У місті столітні дерева зашивали вулиці, фонтани зволожували сухе повітря. По Рівер-стріт бродили туристи і можна було перекусити у ресторанчиках обабіч бруківки з прокладеною колись трамвайною колією. Крамнички зі стилізованими віконницями рятували від спеки, кондиціонери обливали холодом випадкових покупців, які товклися, вибираючи сувеніри. Марія теж прикупила кілька дрібничок, а ще - солом’яний капелюшок, що його, вийшовши з крамниці, наділа на голову. Капелюх був із білої соломи і пасував до її засмаглого обличчя, відтіняючи кавовість шкіри. Потім вирішили пошукати якусь забігайлівку, щоби пообідати. Захотілося забратися кудись із цієї Рівер-стріт. Поблукавши вуличками, знайшли невеличкий ресторанчик. Замовили пива, супу і смаженої риби. Власниця пообіцяла, що рибу приготують за домашнім рецептом її родини. Південь ліниво похитувався гарячим повітрям на вулицях Саванни, а над нашими головами, високо на стелі, гудів вентилятор, наче пропелер одномоторного літака. Ми обідали і обговорювали наші плани на вечір. Марія запропонувала піти на концерт університетського квартету. Концерт, якщо вірити інформаційному довіднику для туристів, мав відбутися сьогодні в одній з історичних будівель колоніальних часів. У програмі було анонсовано струнний квартет Рахманінова. Покрутивши в руках програмку, Марія сказала: «Принаймні це Європа, ти ж так любиш Європу». «Повертаємося до готелю? Я мушу одягнути свіжу сорочку». «А я сукенку», - і зсунула собі на чоло капелюха. Поки я розраховувався з офіціанткою, дочкою власниці, Марія замовила квитки на дев’яту вечора. Наступних два дні ми робили те ж, що і попередні: купалися в басейні, їздили околицями Саванни і вешталися Рівер-стріт. Повертаючись до Нью-Йорка, посварилися через якусь дрібницю. І вже аж доїхавши до Північної Кароліни, Марія сказала, що їй потрібно в туалет, і я з’їхав на найближчій відпочинковій зоні. Коли ми ще мешкали у Брукліні, в напівпорожній квартирі на четвертому поверсі, в Марії стався викидень. Тоді весь день вона кепсько почувалася. Я вибіг до аптеки купити якісь піґулки. Аптека була на сусідній вулиці. Ми знали, що не можемо викликати швидку, бо не маємо на це грошей. Повернувшись, я застав Марію посеред вузької кухні, вона корчилася з болю. Я викликав таксі. Ми з’їхали ліфтом. Таксист довіз нас до госпіталю Маймонідес. У приймальній Марія вигадала адресу, ім’я та прізвище. А я сидів на металевій лавці, уявляючи, що з нею зараз коїться. Через три дні Марія повернулася додому: схудла, з глибокими впадинами на щоках і слідами заштриків на обох руках. Ми лежали і дивилися «Henry and June». Лежали і мовчали в ліжку, що пахло госпіталем. Вона часто заплющувала очі. Я розумів, що вона думає про смерть. «Якщо ми змінили країну, -одного разу сказав я, - отже, ми торкнулися до пам’яті». «Ні. Це просто відключка», - відповіла вона. «Від чого?» Я бачив, що Маріїна пам’ять дірява, вона не тримається за слова і не триматиметься за каміння Бейтінґ Голлов. Якось, лежачи в ліжку, вона довірилася мені, і розповіла про першого чоловіка, від якого зробила аборт. «Я боялася того аборту», - мовила, і накрилася з головою простирадлом. «Мама бачить його на тролейбусній зупинці. Інколи - біля гастроному «Сільпо». «Якби ви тоді одружилися, невже це щось би змінило?» - запитав я. «Не знаю, тепер це не важливо. У нього сране життя! Чому я тут, у цьому домі, щодня вслухаюся у вітри з океану, а він там, в Україні, здихає від цирозу?» «Минуле живе у наших словах». «Живе, живе, - перекривила мене Марія. - Де воно тільки не живе?» «Кожен сам вирішує, що робити йому зі своїм минулим». «Я теж вирішу», - відповіла вона, встала з ліжка і пішла на кухню. Я знав, що вона їстиме цукор. У спадок від Педрейґа нам дісталися залишки бібліотеки. Я перебирав різні книжки, щоби перенести на піддашшя. Зовсім не певен, що солідні, припалі порохом томи Британської Енциклопедії з побляклими золотими тисненими літерами на коричневих коленкорових обкладинках посідали якесь важливе місце у житті попереднього господаря дому. На дерев’яних бібліотечних полицях валялися американські популярні р