У п’ятницю мама сказала татові, що поїде зі мною до діда з бабцею. Дідо не приїхав цього тижня продавати свої сливи. І хтось переказав мамі, що він заслаб. Тато сказав, що він не зможе нас завезти, бо завгар не підпише путьовки, а без неї пускатися, коли у вихідні на кожному кроці повно міліції, він не хоче. Я знав, що ми поїдемо потягом, бо тато не хоче бачитися з дідом і бабцею, а путьовки він має запасні - з печатками; може їх заповнити і їхати куди завгодно.
Потягом ми їдемо до станції біля лісу, а звідти -пішки. Дідо, коли ми прийшли з мамою на обору, сидів і перебирав сливи, кидаючи їх у полив’яну мидницю. «Будемо смажити мармуляду» - замість привітання сказав дідо. Він не здивувався нашому з мамою приїзду, лише запитав, чи потяг уже поїхав на Іване-Пусте. «Бо щось я не чув», - пояснив він. Серпневі мухи обліпили сливи. Дві гуски шипіли, охороняючи виводок гусенят, які щипали по оборі траву. У хаті пахло густим сливовим солодом, мармуляда булькотіла у двох великих баняках. Бабця знала, що ми увечері повертаємося до Чорткова, бо мама не має часу побути довше. «А чого не сказала, що приїдете?» - запитала бабця. «Сама не знаю. Переказали, що тато прислаб». «Та вже легше, приходила Леська-фельшерка. Виписала піґулки і дала два вколи». «А Йван не міг вас привезти?». «Та шось там на роботі». «Якби хотів, то приїхав би», - упевнено сказала бабця. - Не буде з ним, Вірко, у тебе життя». «Мамо!». «Я бачу, що не буде. І ваша кватира в Чорткові не допоможе». «Не знаю», - якось невпевнено відповіла мама. «А ти, - звернулася бабця до мене, - біжи на двір, може, кого з колєґів своїх побачиш. Не забув іще їх?». «Ні», -відповів я і, лизнувши застиглої на дерев’яній ложці темно-синьої мармуляди, вийшов із хати і став коло діда. Ми поверталися до станції з двома сітками. Мама несла курку, завернуту в марлю, і два слоїки - з білою квасолею і сметаною. Я теліпався з сіткою, в якій було з десяток яблук і хробашливі грушки, які дідо знайшов на сусідському окопі. На станції, біля помащеної вапном будки, стояло кілька людей. Мама з ними привіталася. Потяг показався під лісом. Видряпуватися до вагонів було незручно. Станційна будка стояла нижче залізничного полотна і потрібно було дертися по шутрові. Сільські вуйки, які курили у тамбурах дизельного потяга, на таких станційках допомагали забирати до вагона дітей. Схопивши під пахи, мене втягнули у накурений тамбур. 1 мама, однією рукою схопившись за поруччя, теж якось видряпалася. Сіткою вдарила об металеву обшивку дизеля, але слоїки, на щастя, не розбилися. Ми знайшли вільне місце, і я сів біля вікна. На станції у Чорткові, коли ми повернулися, тато нас не чекав. Ми сіли у міський автобус і доїхали до центру. Не було тата і вдома, коли пані Ядзя, відчинила нам двері, бо побачила, як ми йшли з мамою з боку годинникової вежі. Тато приїхав лише на другий день, під вечір. Мама стояла на кухні над упринами пані Ядзі і плакала, витираючись вафельним рушником. А тато, який ніколи не дозволяв собі курити на кухні, курив. Пані Ядзя, напевно, чула запах диму і здогадувалася, що тато курить, але не виходила зі своєї кімнати. Я підглядав за татом і мамою у замкову дірку від ключа і не розумів, що сталося і чому вони мовчать. Нарешті тато погасив скурок і сказав: «Ну як знаєш», - і вийшов з кватири. Було так тихо, що я почув, як тато завів свій газон. Потім вийшла пані Ядзя і посадила маму на стілець. І сказала: «Таке саме доченіння маю зі Стасем. Та ви самі все бачите, Вірцю».
З’ясувалося, що коли ми їздили до села, Стась викрив велику татову таємницю. Розвізши пошту, він зупинився біля чайної, до якої заходив нечасто, бо та була аж нагорі міста. Там товклися шофери, приходили прапорщики з частини зв’язку і забігали слюсарі з ремзаводу. Стась зайшов із ровером. Прихилив його до стіни. За вагами стояла приваблива - у тридцятці -продавчиня. У чайній було сім столів, за трьома сиділи і пили. Стась замовив сто грам. Озирнувшись, побачив прапорщиків. Щось відзначали. «А я вас знаю, - перша озвалася продавчиня, наливаючи Стасеві сто грам «Столичної». - Ви возите пошту і жиєте коло Ринку». «Ще прошу ковбаси, отої», - і Стась показав пальцем на дрогобицьку. «Я ваш ровер бачу на Старому Чорткові», - продовжувала вона, нарізаючи ковбасу. Стась відповів: «Так-так, я там пошту розвожу». «Я там вас бачу в зеленому костюмі», - і засміялася. Знала шльондра, до кого він вчащає на Старий Чортків. Стась удав, що це його не стосується і сів за вільний столик при стіні, неподалік ровера. Прапорщики запивали ордери на квартири у новому будинку. Один із них, коли продавчиня зайшла у свою підсобку, сказав: «От Любка, сучка. Курвує з усіма шоферами. Зараз має шофера з кондитерської. Крутить чоловіками, як своїм задом». Любка довго не поверталася з підсобки. І Стась вирішив, що обмежиться стома грамами і піде. Але коли побачив тата - прилишився. Так він переповідав сестрі - пані Язді, яка розповіла мамі, коли ми повернули від діда. Він побачив, що тато зайшов до чайної і попрямував до Любки. Постоявши трохи біля буфету, вони зайшли до підсобки. Коли Любка почала виганяти прапорщиків, тато сидів у підсобці. Кричала до п’яних, що вже закриває чайну. І Стась, поки прапорщики прощалися у чайній, а потім надворі, швидко забрався з чайної.