Ще за життя Пітера Сюзен замовила у Нью-Йоркському суді справу своєї матері, датовану тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятим роком. У кількох паперових папках, що їх Сюзен принесла додому з архіву суду, були копії слухань автомобільної аварії, що сталася з її матір’ю у Квінсі. Розвізник молока по квінсівських крамницях запізно загальмував і вдарив материне авто в багажник. А наступне авто, що їхало за пікапом, не очікуючи такого розвитку подій, вдарило пікап із молоком. Отже, за твердженням адвоката Ґертруди, вона отримала подвійний удар і стрес. Від двох ударів Ґертрудине авто посунулося на пішохідний перехід. На щастя, там нікого не було. Суд тривав два роки і до всіх паперів було долучено кільканадцять рентґенівських світлин, які Ґертруда, як наполягав адвокат, робила кожних півроку, щоби довести, що від таких ударів у неї змістилися хребці. Сюзен було ясно, що мамина німецька настирливість була продиктована бажанням отримати грошову компенсацію. Справи вона не виграла, бо суддя не виявив на світлинах зміщення хребців. Не підтвердили цього також і незалежні медичні експерти. «їй потрібні були гроші. І, можливо, це був її шанс покинути батька», - думала Сюзен, перегортаючи світлини хребта своєї матері. І почала пригадувати їхній перший дім у Квінсі, десь біля Сьомої лінії сабвею. Дім був цегляний, на два поверхи. Сюзен тоді здавалося, що руде Ґертрудине волосся освітлювало кімнати. Вона пам’ятала, як ходила з мамою до крамниці, як гуркотів потяг над головою, як у батькових кишенях завжди було повно тирси.
Сюзен, дивлячись на дроздів, подумала про батька. Аж сахнулася такої думки про людину, яку викреслила зі своєї пам’яті ще у підлітковому віці. Дрізд, що підлетів до веранди, приніс спогад, якого вона не хотіла.
Кванеша кликала до обіднього столу, але Сюзен не хотілося їй відповідати. Вона пригадала собі лютневий дощовий день, що змінив її життя.
Багато років по тому, коли полковник Д. учинить самогубство, про що сповістить дочку адміністрація в’язниці, де його утримувано, а прах його стрясуть у землю Бронксу, Сюзен вирішить прочитати що-небудь про країну, де народився батько. У «Стренді» вона купить книжку про Російську імперію, громадянську війну і білу еміграцію і зануриться у читання. Ночами, коли Пітер незадоволено бурмотів, пробуджуючись від світла нічної лампи, Сюзен вивчала мапу південних кордонів Російської імперії. Всі документи, що належали її батькові, - кілька паспортів, американська натуралізація, військові відзнаки, скринька столярних інструментів, валізка з десятками книжок Анатолія Лемана про скрипку, було передано Сюзен. Коли вона забирала все, що зберігалося у в’язничній камері схову і підписувалася у журналі видачі речей, Сюзен сказали, що був іще пістолет чеського виробництва С238, який вони, ясна річ, видати не можуть. Із цього пістолета, перевезеного у столярській валізці до Америки у сорок дев’ятому році, коли з Європи везли трофейну зброю недавні вояки, шукачі пригод й усілякий підозрілий елемент, полковник Д. убив свою дружину Ґертруду.
Одного разу, коли Сюзен було десять років, вона прийшла до майстерні і побачила, що батько сидить у кріслі з якимось паном. Сюзен дещо розуміла з їхньої української розмови. Чоловік, який сидів до Сюзен спиною, розмовляв із батьком, наче з давнім знайомим, хоча Сюзен ніколи досі його не бачила. Вони говорили про скрипки, про гастролі та музику. Коли батько зловив зацікавлений погляд Сюзен, він сказав:
- Натане, а це моя дочка Сюзен.
Чоловік розвернувся і, всміхаючись, назвався:
- Натан Мільштейн.
- Сюзен, - і зробила реверанс - так, як її навчила Ґертруда.
- Мила дівчинка, - прихвалив пан Мільштейн і повернувся до батька, щоби продовжити з ним розмову.
Сюзен пам’ятала, як одного разу батько покинув їхній дім. І більше до них не повертався.
Мері, викладач віолончелі у Джуліард Скул, знайшла оголошення, в якому хтось продавав віолончель музичного майстра Д. за тридцять тисяч доларів. Віолончель була потрібна її дочці. Оголошення виставили на сайті музичних новин позавчора і ціна здавалася Мері пристойною. Продавець повідомляв, що віолончель скрипкового майстра Д. виготовлено у 1956 році. Мері проґуґлила майстрове ім’я і з’ясувала, що тисяча дев’ятсот сімдесят першого року він помер у віці сімдесяти семи років і похований на Бронксівському цвинтарі. Вона ще раз передивилася фотографії віолончелі, покритої коричневим лаком, із вичовганим від струн грифом. Продавець також сповіщав, що інструмент використовувався лише фахівцями, тому стан його добрий. Мері написала продавцеві свій телефон і почала чекати дзвінка.