мани і підручники для середньої школи. Схоже було, що хтось наче хотів їх згребти і забрати з собою, але, передумавши, покинув, наче каміння на березі океану. Просто покинув, і пішов звідси геть. Я намірявся скласти коли-небудь романи і підручники в коробку й подарувати нашому індусові, бо Педрейґ сказав, що я можу викинути всі книжки, вони йому більше не потрібні. Тут було чути, як білки стрибали з дерев на дах будинку. Марія казала, що колись вони проломлять наш дах і його доведеться ремонтувати. «Ми живемо з білками, Маріє», - кричав я зі свого піддашшя. На одному стелажі, відсунувши кілька книжок, я побачив старий бінокль. Це була для мене втішна знахідка. Мабуть, Педрейґ придбав його, щоб оглядати береги й океанічні простори, які можна було побачити з цього піддашшя. Коли Марія сідала на кухні, спершись спиною до обшитої деревом стіни і, охопивши двома руками горнятко, пила чай, я брав бінокль і бачив кораблі та яхти. Марія сьорбала чай, а я розповідав про кораблі або про те, як на яхті, що від учора стоїть на якорі, снідають. Тоді Марія запропонувала називати океан не за порами року, скажімо, зимовий чи літній, а за кольорами, бо кольорів і їхніх відтінків набагато більше. Зранку він міг бути сіруватий, наче пір’я чайки, до обіду - вже жовтий, як прибережний пісок, а під вечір, при заході сонця, наливався фіолетом і був схожий на сливовий сад, що колихався перед нашими з Марією очима. Кілька років тому, коли ми познайомилися, вона була студенткою у Пітсбурзі і на вихідні приїхала в Нью-Йорк до друзів. Ми зустрілися на вечірці у моєї приятельки Наташі, яка була одружена з французом. Вони винаймали під майстерню велике приміщення на Тридцятій вулиці і час до часу збирали різноманітний богемний люд. Я прийшов із дощу, ввалившись у гамірну тусовку. Роззирнувшись, упізнав кількох людей. Налив собі вина, і біля столика із закусками помітив худорляву дівчину. Вона виловлювала своїми чипсами овочі з італійського соусу і всміхалася. Я перехопив погляд її оливкових очей, які в яскравому світлі набирали кольору зелених водоростей або ставали ультрамариновими. Тепер я кажу, що її очі змінюють колір так само, як океан. А вона відповідає, що це мої фантазії, і що в такий спосіб я хочу її втримати біля себе та океану. Ми тоді вийшли разом у ньюйоркську ніч і, перейшовши кілька авеню, попрямували Бродвеєм до Ґринвич Віллидж. Улітку я мешкав там у невеличкій квартирі, що її власник, виїхавши на два місяці з Нью-Йорка, передавав мені. Я мав підливати три вазони і годувати кота, якого він не хотів віддавати до котячого готелю. Запропонував Марії випити вина і поїсти сиру в своєму помешканні. Оливковий сад її очей спершу, видно було, стривожився, а потім притих, наче на нього налетіла короткочасна злива. Марія відчувала, що впала мені в око, і цей опівнічний візит мав би щось означати. Ми відчинили вхідні двері триповерхового будинку, тонкого, наче сірникова коробка, і рипучими сходами піднялися на горішній поверх. Кімната за день нагрілася так, що навіть відчинені вікна не зараджували. Квартира під дахом, покритим руберойдом і политим, як захист від дощу, грубим шаром смоли, нагріваючись від нью-йоркської спеки, ставала місцем постійної боротьби за прохолоду. Я увімкнув вентилятор і кондиціонер; сухе спекотне повітря, стиснуте стінами вузького помешкання, перетворювалося на хрусткий звук паперового листка і шелестіння трави. Це була студія. Кімната переходила у кухню, і лише глухий коридорчик вів до вбиральні. Дістав із холодильника дві запітнілі пляшки каліфорнійського Піно Ґріджіо і кілька шматків сиру, купленого в магазині на розі. Марія всілася в єдине у цьому помешканні м’яке крісло й розстебнула верхні ґудзики тонкої, прилиплої до тіла, сорочки. Ліфчика на ній не було. Видно, Марія належала до прихильниць нью-йоркських феміністок, які баламкали своїми цицьками, навмисно вдягаючи футболки, що облягали і здавлювали груди. Діряві на обох колінах джинси, здається, витискали з Маріїних ніг та впадин усе, що було можна. Вона запитала, звідки я знаю господарів тієї вечірки, і я відповів, що ми знаємося дуже давно, і що це подружжя влаштовує тусовки кілька разів на рік. Я сидів на підлозі, увімкнувши абажур із кольорового скла, що лише наполовину освітлював кімнату. Марію чомусь полюбив Джоржів кіт, за яким мені потрібно було доглядати ще приблизно місяць: саме тоді повертався до Нью-Йорка мій американський знайомий. З ним я теж познайомився у Наташі. Джордж колись був куратором виставки її чоловіка на Лонґ Айленді. Завдяки тим вечіркам ми й домовилися, що протягом літа я житиму на Ґринвич Віллиджі. Пляшка каліфорнійського вина світилася скляною порожнечею. Марині очі знову змінили колір. Вона легко скинула зі своїх ніг сонного кота і, потерши заджинсовані литки та відвернувшись від мене, запитала так, наче ми зналися роками: «Якщо не заперечуєш, я прийму душ». «Чистий рушник на полиці. Там їх кілька. Вибирай, який до вподоби». «Я думаю, що кіт голодний, - погодуй його», - і зникла у темному коридорчику. «Точно, я ж його не погодував», - гукнув я навздогін. Коли в лазничці зливою зашуміла вода, я відчинив дверцята підшафка і насипав котові його вечірню порцію. Невдовзі Марія покликала мене і попросила подати мило. Відхиливши двері, я побачив в перині пари її тіло з чорною акварельною цяткою між ногами. Так я познайомився з Маріїним тілом. У вересні, коли повернувся Джордж і потрібно було виїздити з Мангеттену, ми з Марією переїхали у Бруклін. Із Бейтінґ Голлов ми їздили до Нью-Йорка двічі на місяць, взимку, звісно, рідше. Поверталися потягом пізно ввечері до станції Рівергед, де залишали наш додж. Часто, спізнюючись на останній потяг, ми бігли, боячись запізнитися. Нам не завжди щастило. Але, доїхавши до Рівергеда, всідалися в авто і мчали до будинку, який чекав нас, самотньо стоячи перед океаном. Коли покажчик бензину тремтів на позначці «нуль», я завертав до нашого індуса, знаючи, що той навіть поночі чекає на клієнтів. Якось Марія забажала, щоб я розповів про всіх жінок, яких мав у житті. Цей спалах жіночої цікавості, замішаної на агресії, виник після мого невинного запитання, де це вона сьогодні затрималася, що так пізно прибилася додому, примусив мене вибирати: відмовчатися чи розповісти типову чи не для кожного чоловіка життєву історію - від підліткової мастурбації до першої жінки. Коли Марія мене про це запитала, її очі змінювали свої кольори й відтінки, нас розділяв кухонний стіл і двадцять п’ять років життя. Марія запивала своє нервове збудження червоним вином і постукувала нігтем по опуклому фужерові. Я хотів віджартуватися, мовляв, усіх своїх жінок просто не пригадаю і що пам’ять мою підмили води зрілості й продірявили наші з нею атлантичні вітри. Але розмова, як з’ясувалося, була важлива для неї. «Я кажу, - переконувала мене, - що всі твої жінки кожної ночі хотіли б лягти з нами в ліжко. Вони можуть легко прийти у наш дім і сісти на порозі». Марія сама допивала пляшку вина, і я не заперечував. Але від алкоголю її починало розхитувати і, здавалося, що білки гупали по даху її п’яної свідомості. Той викидень, що стався у Брукліні, якось особливо позначився на наших стосунках. Ми втекли сюди, але Марія, здається, прихопила з собою запах лікарняних простирадл. Вона хотіла спровокувати мене на якусь відверту розмову, та я не піддавався. «Свобода, - казав я, витримавши черговий напад, - це вміння впоратися зі своєю пам’яттю. Мої історії тобі нашкодять». «Ти привіз мене у цей дім, щоб я надихалася свободи?» «Ти сама його обрала». «Я багато чого обрала і багато чого втратила». «Хто ж повторював мені сотні разів про країну лохів і жуліків, з якої змилися всі, хто має кебету?» Марія схилила голову на стіл, наче змучений пес. «Мені - двадцять сім, я пережила ранній аборт і два викидні, один, як знаєш, від тебе. Діти мені не світять, я сьогодні була у лікаря. Ось така штука. Якщо я залишуся з тобою, ми перетворимося на зогнилі палі. Якщо у нас і є якесь майбутнє, то це - минуле. Чуєш?» Здається, після цієї розмови вона почала уникати своїх кущів і перестала розповідати мені про квіти, які знайшла в Інтернеті. Я відчував її тонку, майже дитячу душу, що висовувалася з оливкового саду очей, наче збаламучений пес, який шукає свого господаря. Але я не міг уже бути ні її господарем, ні другом, ані коханцем. Я брав ножиці для підрізання кущів і виходив із дому. Взимку, звісно, це не потрібно, але я мусив якось сам для себе виправдати ходіння навколо дому в ці морозяні години. Підходив до крутого спуску, за яким іржаві, перемерзлі рослини разом із рештою вбогого зимового пейзажу тішили мене. Спостерігав за нечисленними чайками на валунах, які наставляли свої дзьоби і, похитуючись од вітру, несли зі мною свою варту. Я вдячно дивився на них, боячись сполохати кашлем, що поселився в моїх бронхах: затуляв рота, душачись ним. Океан був схожий на колихку ртуть, і від нього, здавалося, пахло мертвою рибою. Відвертаючись від вітру, бачив світло на кухні нашого з Марією дому, яке чомусь віддалося від мене. Але з океану насувалася синя стіна зі снігу і темрява проникала, накриваючи собою мій берег і стежку, що тягнулася догори. Я йшов, обминаючи голе каміння, на світло, і був удячний Марії за те, що вона досі сидить на кухні. «Він помер», - спокійно сказала Марія. Помовчавши, додала: «Викинувся з вікна, його знайшли біля під’їзду», - і закинула голо