ині очі знову змінили колір. Вона легко скинула зі своїх ніг сонного кота і, потерши заджинсовані литки та відвернувшись від мене, запитала так, наче ми зналися роками: «Якщо не заперечуєш, я прийму душ». «Чистий рушник на полиці. Там їх кілька. Вибирай, який до вподоби». «Я думаю, що кіт голодний, - погодуй його», - і зникла у темному коридорчику. «Точно, я ж його не погодував», - гукнув я навздогін. Коли в лазничці зливою зашуміла вода, я відчинив дверцята підшафка і насипав котові його вечірню порцію. Невдовзі Марія покликала мене і попросила подати мило. Відхиливши двері, я побачив в перині пари її тіло з чорною акварельною цяткою між ногами. Так я познайомився з Маріїним тілом. У вересні, коли повернувся Джордж і потрібно було виїздити з Мангеттену, ми з Марією переїхали у Бруклін. Із Бейтінґ Голлов ми їздили до Нью-Йорка двічі на місяць, взимку, звісно, рідше. Поверталися потягом пізно ввечері до станції Рівергед, де залишали наш додж. Часто, спізнюючись на останній потяг, ми бігли, боячись запізнитися. Нам не завжди щастило. Але, доїхавши до Рівергеда, всідалися в авто і мчали до будинку, який чекав нас, самотньо стоячи перед океаном. Коли покажчик бензину тремтів на позначці «нуль», я завертав до нашого індуса, знаючи, що той навіть поночі чекає на клієнтів. Якось Марія забажала, щоб я розповів про всіх жінок, яких мав у житті. Цей спалах жіночої цікавості, замішаної на агресії, виник після мого невинного запитання, де це вона сьогодні затрималася, що так пізно прибилася додому, примусив мене вибирати: відмовчатися чи розповісти типову чи не для кожного чоловіка життєву історію - від підліткової мастурбації до першої жінки. Коли Марія мене про це запитала, її очі змінювали свої кольори й відтінки, нас розділяв кухонний стіл і двадцять п’ять років життя. Марія запивала своє нервове збудження червоним вином і постукувала нігтем по опуклому фужерові. Я хотів віджартуватися, мовляв, усіх своїх жінок просто не пригадаю і що пам’ять мою підмили води зрілості й продірявили наші з нею атлантичні вітри. Але розмова, як з’ясувалося, була важлива для неї. «Я кажу, - переконувала мене, - що всі твої жінки кожної ночі хотіли б лягти з нами в ліжко. Вони можуть легко прийти у наш дім і сісти на порозі». Марія сама допивала пляшку вина, і я не заперечував. Але від алкоголю її починало розхитувати і, здавалося, що білки гупали по даху її п’яної свідомості. Той викидень, що стався у Брукліні, якось особливо позначився на наших стосунках. Ми втекли сюди, але Марія, здається, прихопила з собою запах лікарняних простирадл. Вона хотіла спровокувати мене на якусь відверту розмову, та я не піддавався. «Свобода, - казав я, витримавши черговий напад, - це вміння впоратися зі своєю пам’яттю. Мої історії тобі нашкодять». «Ти привіз мене у цей дім, щоб я надихалася свободи?» «Ти сама його обрала». «Я багато чого обрала і багато чого втратила». «Хто ж повторював мені сотні разів про країну лохів і жуліків, з якої змилися всі, хто має кебету?» Марія схилила голову на стіл, наче змучений пес. «Мені - двадцять сім, я пережила ранній аборт і два викидні, один, як знаєш, від тебе. Діти мені не світять, я сьогодні була у лікаря. Ось така штука. Якщо я залишуся з тобою, ми перетворимося на зогнилі палі. Якщо у нас і є якесь майбутнє, то це - минуле. Чуєш?» Здається, після цієї розмови вона почала уникати своїх кущів і перестала розповідати мені про квіти, які знайшла в Інтернеті. Я відчував її тонку, майже дитячу душу, що висовувалася з оливкового саду очей, наче збаламучений пес, який шукає свого господаря. Але я не міг уже бути ні її господарем, ні другом, ані коханцем. Я брав ножиці для підрізання кущів і виходив із дому. Взимку, звісно, це не потрібно, але я мусив якось сам для себе виправдати ходіння навколо дому в ці морозяні години. Підходив до крутого спуску, за яким іржаві, перемерзлі рослини разом із рештою вбогого зимового пейзажу тішили мене. Спостерігав за нечисленними чайками на валунах, які наставляли свої дзьоби і, похитуючись од вітру, несли зі мною свою варту. Я вдячно дивився на них, боячись сполохати кашлем, що поселився в моїх бронхах: затуляв рота, душачись ним. Океан був схожий на колихку ртуть, і від нього, здавалося, пахло мертвою рибою. Відвертаючись від вітру, бачив світло на кухні нашого з Марією дому, яке чомусь віддалося від мене. Але з океану насувалася синя стіна зі снігу і темрява проникала, накриваючи собою мій берег і стежку, що тягнулася догори. Я йшов, обминаючи голе каміння, на світло, і був удячний Марії за те, що вона досі сидить на кухні. «Він помер», - спокійно сказала Марія. Помовчавши, додала: «Викинувся з вікна, його знайшли біля під’їзду», - і закинула голову догори, немов сита чайка. «Мама була на панахиді. Поховали соціальні служби міста». «Співчуваю», - мовив я, дивлячись із вікна на жовтий сніг. Це була, можливо, перша ніч, коли мені здавалося, що разом із нами не спить і наш дім. Хоча я і пішов на своє піддашшя, та чув, як на весь будинок калатає серце Марії, яка лежить, накрившись із головою, внизу в одній зі спалень. Вона переверталася на шовковому простирадлі, немов терла наждаком своє тіло, заривалася в подушку, наче кидалася у зимні хвилі Атлантики, і від того скавуліла аж до ранку. Два дні потому Марія спакувала свої речі й попросила підвезти її до залізниці. «Решту заберу, коли влаштуюся на новому місці», - промовила, вказуючи на свої книжки і розкиданий на ліжку одяг. Будинок став великий, мов океан. По даху гучно бігали білки, відчуваючи, що вітри приносять вільгість весняного тепла. Я стояв при вікні, тримаючи в руках бінокль, боячись навіть подивитися, якого кольору сьогодні хвилі.