— Для чого тобі «Місячна дорога»? — поцікавився він.
— Не знаю, — чесно зізнався я. — Захотілося спробувати.
— Ти бодай знаєш, що це таке?
Я хитнув головою:
— Який-небудь коктейль?
Лорд дивився на мене геть жалісливо. Він був настільки білошкірим, що аж ніби світився. Брови та вії темніші від волосся, очі чи то сірі, чи то сині. Навіть кисла міна його не псувала. Навіть прищі на підборідді.
Я ніколи в житті не зустрічав людей, на яких би боліло дивитися через їхню красу. Крім Лорда. Приблизно місяць тому він вибив мені зуба за те, що я зчепився з ним колесами у дверях їдальні. До того я бачив його тільки здалеку. Я навіть зрозуміти нічого не встиг. Так задивився на нього, що не розчув, що він сказав. Потім цей прекрасний ельф висадив мені зуба, і стало не до захвату. Наступного тижня я їздив, припадаючи до стін, сахався від кожного зустрічного, не вилазив із кабінету стоматолога і не спав ночами.
Лорд був останнім, із ким я міг би уявити себе за одним столиком у Кавнику, і останнім, із ким став би починати розмову, якби від мене щось залежало. Але так вийшло. Він запитував, я відповідав, а його клята зовнішність знову непомітно мене зачаровувала. Важко було, перебуваючи поряд, весь час пам’ятати, що він таке насправді. До того ж у мене виникло тривожне відчуття, що «Місячна дорога» аж ніяк не безневинний напій, навпаки: щось таке, чого насправді краще не пити.
Поки я переживав, її принесли. Кріль поставив на стіл крихітну чашечку і присунув її до мене.
— Під вашу відповідальність, — попередив він візочників.
Зазирнувши в чашечку, я побачив тільки маслянистий відблиск на самому денці. Того не вистачило б навіть щоби наповнити наперсток.
— Нічого собі! — здивувався я. — Як мало.
Кріль шумно зітхнув. Він усе не йшов. Стояв і чогось чекав.
— Гроші, — сказав він нарешті. — Платити будеш?
Я розгубився. Грошей у мене при собі не було.
— А скільки це коштує? — запитав я.
Кріль повернувся до Табакі.
— Слухай, це ви все почали. Я нічого йому не дав би. Він же просто не має поняття, цей Фазан.
— Заткнися, — сказав Лорд, віддаючи йому сотенну купюру. — І котися звідси.
Кріль узяв гроші й відійшов, кинувши на Лорда похмурий погляд.
— Пий, — запропонував мені Лорд. — Якщо справді хочеш.
Я знову зазирнув у чашечку.
— Взагалі-то вже не хочу.
— І правильно, — зрадів Табакі. — Нащо воно тобі? Зовсім не обов’язково, і взагалі чого це ти раптом? Випий краще кави. І булочку собі з’їж.
— Ні. Дякую.
Мені було соромно. Хотілося якнайшвидше звідси поїхати.
— Вибачте, — сказав я. — Не знав, що це так дорого.
— Та облиш, — пискнув Табакі. — Не знав — і добре. Менше знаєш — довше проживеш.
— Три кави! — верескнув він нараз, крутнувши візок. І завертівся, як дзиґа. Я не зрозумів, як він це зробив, від чого відштовхнувся, але обертався він, як шалений. На всі боки полетіли крихти їжі, намистини й усіляке дрібне сміття. Ніби від сміттєвої урни на каруселі. Мені на рукав спікірувала маленька пір’їна.
— Дякую, не треба! — крикнув я.
Карусель зупинилася.
— Чому не треба? Ти кудись поспішаєш?
— Я не маю грошей.
Табакі зморгнув совиними очима. Від вертіння волосся його піднялося дибки, і вигляд він тепер мав геть одурілий.
— А навіщо гроші? Лорд пригощає. Це ж ми тебе запросили. До речі, ціна суто символічна.
Кріль поставив на стіл тацю з трьома філіжанками кави, молочником і розчленованими булками. Моїх протестів ніхто не слухав.
— Не треба мене пригощати, — спробував я ще раз. — Я не хочу.
— Ну та певно, — Табакі розчаровано відкинувся на спинку візка. — Яка людина стане пити з тобою каву, Лорде, після того як ти дав їй по пиці? Ніяка.
Я відчув, як запалахтіли щоки. Лорд тарабанив пальцями по столу й не дивився на нас.
— Ти би вибачився, — запропонував йому Табакі. — Адже він зараз поїде. І вийде як завжди. Тобто не вийде.
Лорд почервонів. Блискавично і надзвичайно помітно, ніби йому надавали ляпасів.
— Не вказуй мені, що робити!
Хотілося вже навіть не поїхати, а провалитися крізь землю. Так було би значно швидше. Я розвернув візок.
— Вибач, — буркнув Лорд, не піднімаючи очей.