Я застряг.
Візок напіврозвернутий, голова втягнута в плечі.
Я більше нічого не розумів. Навіть у моїх найбільш мстивих мріях Лорд переді мною не вибачався. Якось мені не вдавалося це уявити. Я вибивав йому зуби та звертав щелепу, він ставав не таким уже й гарним, обзивався та плювався кров’ю, але до вибачень між нами не доходило.
— Я був тоді трохи сам не свій, — сказав Лорд. — Повівся, як остання скотина. Якби ти тоді настукав Павукам, я мав би клопіт. Ти навіть уявити не можеш який. Я дві ночі не спав, чекав, коли за мною прийдуть. Доки не зрозумів, що ти нічого не сказав. Хотів вибачитися — і не зміг. Не вийшло. І сьогодні не зміг би, коли б не Шакал.
Лорд замовк і нарешті подивився на мене. Очі в нього були злі.
Я також мовчав. А що мав казати? «Я тобі пробачаю» прозвучало би по-дурному. «Нізащо не пробачу» — ще гірше.
— Нічого не розумію, — сказав я.
— Чого ти не розумієш? — мерщій відгукнувся Шакал.
— Нічого.
— Тепер ти вип’єш із нами кави? — запитав він скрадливо.
Настирливий виявився суб’єкт.
Я під’їхав до столу. Взяв із таці свою каву.
— Усе не так, — сказав я. — Не так, як має бути. Ви поводитеся не за правилами. Ніхто не стане вибачатися перед Фазаном. Ніколи. Навіть якщо відірве йому півголови.
— Де воно записане — оце правило? — обурився Табакі. — Щось я про нього не чув.
Я стенув плечима:
— Не знаю. Там, де і решта правил, напевно. Записане чи не записане, але воно існує.
— Тьху ти! — Табакі дивився на мене мало не з захватом. — Який нахаба! Вчить мене правил Дому. Ні хріна собі!
Лорд крутив чашечку з «Місячною дорогою», уважно в неї вдивляючись.
— Із чого її змішують? — запитав він. — Що там?
Табакі чмихнув:
— Не знаю. Одні кажуть — витяжка з мухоморів, інші — сльози Стервожера. Може, пташачий папá і плаче зеленою їддю, але хіба хто-небудь перевірятиме? У всякому разі, вона отруйна. Романтично налаштовані індивіди стверджують, нібито це нічна роса, зібрана під повнею. Хоча росою навряд чи перетруїлось би стільки людей. Якщо, звичайно, не збирати її шкарпетками Логів.
— Дай яку-небудь пляшечку, — попросив його Лорд, простягаючи руку.
Табакі наморщився.
— Вирішив отруїтися? Тоді краще щурячої отрути роздобудь. Вона надійніша. І більш передбачувана.
Лорд чекав, не забираючи простягнутої руки.
— Добре, добре, — пробурчав Табакі, порпаючись у кишенях. — Можеш труїти себе чим хочеш, мені однаково. Я за свободу вибору.
Він передав Лордові крихітну мензурку, й ми поспостерігали, як той обережно переливає в неї вміст чашечки.
— А ти? — повернувся до мене Шакал. — Чому мовчиш? Розкажи що-небудь цікаве. Кажуть, на останніх Фазанячих зборах обговорюють тільки тебе.
Я похлинувся і пролив трохи кави на рукав.
— Звідки ти знаєш? Я думав, ви нами не цікавитеся.
— А в тебе про нас узагалі склалася дивна думка, — хихикнув Табакі. — Ходимо, наче надуті індики, нічого довкола не помічаємо. Іноді відриваємо кому-небудь півголови, не помічаємо і цього також, тарганимося собі вперед. На плечах у нас — «тягар білої людини», а під пахвою — товстезний кодекс законів і правил Дому, де записано: «Бий лежачого, топчи того, хто впав, плюй у криницю, з якої п’єш», а також інші корисні поради.
Сказане досить близько відображало те, що я думав про них у дійсності, я не стримав усмішки.
— Ага, — зітхнув Табакі, — так і є. Я не перебільшив. Але якби ти був хоч на грам тактовний, ти не демонстрував би цього аж так відверто.
— Які ще збори? — запитав Лорд, перекидаючи мені через стіл пачку «Кемелу». — Я, наприклад, не знаю, що це таке.
Табакі остовпів від обурення, а я засміявся.
— Ось такі, як ти, і псують нам весь імідж! — заволав Шакал, вихоплюючи сигарети в мене з-під носа. — Через вас нас вважають самозакоханими індиками! Тільки абсолютна тетеря не знає про Фазанячі збори. Не дивися на Лорда, — повернувся він до мене. — Він у Домі без ночі не з тутеньки; і він майже нічим не цікавиться.
— Два роки і дев’яносто днів, — виправив Лорд. — А той усе ще вважає мене новеньким.
Табакі потягнувся через стіл і поплескав його по руці.
— Вибач, старий. Знаю, тебе це діткнуло. Але ти порівняй свої два роки з моїми дванадцятьма, і зрозумієш, що я цілком можу називати тебе новеньким.
Лорд скривився так, ніби у нього заболіли всі зуби водночас. Табакі це сподобалося. Він навіть порожевів від задоволення. Закурив і кивнув мені з поблажливою усмішкою старожила.
— Отже… Ми нічого не дізналися, крім того, як багато всього не знає Лорд. А ти все мовчиш.