Дім
Її кожух скидався на звірину шкуру, волосся було сховане глибоко під хусткою. У неї не було імені, прізвища, адреси, час від часу вона з’являлася в нашому тьмяно освітленому передпокої, залишаючи мокрі сліди від гумаків. Знімала зі спини брудне простирадло, розгортала його на столі.
— Свіженьке телятко, беріть, пані!
Усередині було м’ясо — рубані шматки, покриті білим сніжком сала, з шерстю та слідами крові.
— Щойно сьогодні зрання забила телятко, беріть, панюсю!
Я пам’ятаю, що мене дуже здивувало, коли я почула, як Аба назвала її «молодою жіночкою». Це не могло бути правдою, вона була поза статтю, поза віком, поза міським світом, де їздять трамваями, купують тістечка в цукернях, вигулюють песиків на повідках.
— Свіженьке, пані, дешево даю!
Я дивилася на розкладене на простирадлі щось, що ще вранці було живою твариною. Уявляла собі, як оця «молода жіночка» наближається до неї з нагостреною сокирою.
— Свіжусіньке, панусю!
Раз, раз — струменить кров, телятко валиться з ніг, вона розпанахує його на шматки, ув’язує в клунок і поспішає на електричку. Ніхто її по дорозі не зупиняє, не перевіряє документів, її шлях позначають брунатні краплі.
Аба стійко торгувалася:
— Давайте трошки дешевше, пані!
Вона перекладала відрубані кавалки з простирадла на домашню вагу, без гидливості роздивлялася з усіх боків.
Я ж думала про ніжки забитого теляти, які вже ніколи не будуть бігати. На своїх ногах у прийшлої у кожусі були грубі вовняні колготи. У місті такі носили тільки діти — ще одне підтвердження, що вона не могла бути жінкою.
Ціну було узгоджено, частини тварини розділено назавжди — невеликі шматки сховано в наш холодильник, решту запаковано назад у простирадло. Тоді наставав час обмінятися ввічливими запитаннями.
— Чоловік? Діти? Мама? Посадили? Зійшло?
— Добре! Добре! Добре! — відповідала баба, тяжко зітхаючи, немовби насправді казала:
— Погано! Погано! Погано!
Вона ніколи не знімала кожуха, ніколи не виходила за межі темного передпокою.
«Раз, раз — сокирою», — думала я і, хоч та вже пішла, чула голос:
— Телятко свіже, хороше, щойно сьогодні зарубала.
Образ із кімнати Прабабки — темне обличчя, по ньому стікають цівки крові.
— Його вбили злі люди, проштрикнули йому долоні гострими цвяхами.
Коли? Як? За що? Невідомо. Мені не можна було слухати Прабабку і дивитися на образ, бо він був поганий. Баба з м’ясом поганою не була.
У кімнаті Прабабки майже ніколи не відшторювалися вікна, і не провітрювалося. Незастелене ліжко брижилося жовтавими від бруду простирадлами, а коло нього стояв великий емальований горщик із кришкою. З ранку до ночі Прабабка ходила в халаті. Вона рідко виходила з дому. Немов новорічна ялинка — гірляндами, вона була обвішана складками білої зморщеної шкіри, приємної на дотик. На голові ця шкіра була пружна і рожева, покрита рідіючими біленькими волосками, підстриженими «під пажа». Очі, спотворені грубими скельцями окулярів, тьмяно блистіли — два ставковики, що присмокталися до скла акваріума.
Я приходила, щоби пограти на піаніно, але спершу мусила послухати про Бога з образа: зелене обличчя, довге волосся, вінець із паліччя на голові.
— Сильно-пресильно боліло Ісусикові, коли злі люди проштрикнули йому долоні. Кров бризкала на всі боки. А вони далі молотком забивали йому цвяхи в руки.
Прабабка обережно і м’яко притискала мене до стіни, а я дивилася на два темні зуби — єдині, які в неї залишилися в нижній щелепі. Про Бога вона завжди говорила польською.
— Надягли йому на голову корону з гострими шпичаками, поробили страшні рани. Кров заливала йому очі.
— Бога нема. Гагарін був у космосі і перевірив.
— Бог покарав тих, що перевіряли! Послав на них страшні нещастя, хвороби, каліцтво!
З цими словами вона знімала з горщика емальовану кришку, піднімала поли бавовняного халата і стоячи пісяла. Трусів у неї не було, я бачила теплий смердючий заріст, що ховався над її ногами, вкритими незліченними складками.
— Хочеш пограти, дорогенька?
Відкривалися чорно-білі зуби — клавіші піаніно. Інструмент був розладнаний, а я не знала нот. Прабабка сідала на ліжку з нудно-солодким виразом обличчя, який у будь-який момент міг розтанути у ревних сльозах розчулення. Траплялося, що вона брала зі столу звичайний кухонний ніж і — з гримасою чуттєвої насолоди — шкрябала себе ним по спині.