Мені було заборонено відвідувати Прабабку, але, якщо Мами не було вдома, Аба вдавала, ніби не знає, де я.
Саме Аба була авторкою портрета Ісуса в терновому вінці: вона вигадала кров і зелене волосся, а також напіврозтулені губи, крізь які було видно щілину між передніми зубами. Вона намалювала ще багато інших картин, які висіли на стінах у нашому домі.
— Коли я помру, ви їх усі винесете до підвалу, — говорила вона в хвилини гіршого настрою.
Тому я уявляла собі смерть як підвал, заповнений картинами.
Аба також колекціонувала альбоми з репродукціями. В одному з них я побачила малюнок жінки в сукні барви індиго, одна її долоня була в п’ять разів більша за іншу:
— Чому ця рука така велика?
— Так її побачив художник. Художники бачать світ інакше, ніж звичайні люди.
— Я теж стану художницею!
— Станеш — ким схочеш! — крикнула Аба, і її очі затуманилися від гніву.
Вона дуже хотіла стати художницею, але Прабабка їй не дозволила. Це виглядало приблизно так:
— Мамо, я подала документи до Академії образотворчого мистецтва, на факультет графіки.
— Мови не може бути.
— Мамо, я вже подала.
— Значить, підеш і забереш.
— Мамо, я художниця. Це моє покликання.
— У тебе нема таланту, будеш жити в злиднях.
— Мамо…
— Кінець дискусії, дорогенька. Згадай, як під час війни я віддавала тобі останній шматок хліба.
Згідно з планом Прабабки, Аба стала лікаркою. Невдовзі після цього вона захворіла на невиліковну хворобу суглобів, яка полягала в тому, що кожен рух викликав у неї біль, схожий на уколи тисячі гострих ножів. Руки Аби, так само, як долоня жінки з альбому, були непропорційно великі й розпухлі. Одначе вона робила ними геть усе: різала овочі та м’ясо, прала одяг, мила підлогу. Її обличчя було зіткане з теплої і непрозорої матерії, її риси було неможливо описати, а над головою день і ніч сяяв дещо спрацьований німб. Зате тіло Аби мені пам’ятається добре — важке і неслухняне, воно було виготовлене кустарно, як і все радянське електричне і механічне причандалля, що раз у раз виходило з ладу. Вона розмовляла російською, однак часто повторювала:
— Я полька з плоті і крові.
При цьому в її очах завжди виступали сльози, тож я починала думати, що польськість — це щось на кшталт невиліковної хвороби, від якої також іще не винайшли ліків.
Поляком був Тадеуш Костюшко з картини, що висіла над її ліжком, — він разом із товаришами ніс кудись, на якусь косовицю, коси, тримаючи їх сторчма. Поляками були дуже елегантні чоловіки в капелюхах, які цілували в руку навіть таке кільканадцятирічне дівча, як Аба, коли та в сорок четвертому опинилася у Львові та нарешті відчула себе як удома, бо в Польщі. Однак у наступні роки Польща разом зі своїми шикарними мужчинами зі Львова усунулася, пішла. Куди? Кудись далеко, за кордон. Чому? Невідомо. Аба залишилася, бо Польща не взяла її зі собою.
— Якби я виїхала, не було би твоєї мами і тебе, — потішала себе вона. — Або ж ви були би якимись зовсім іншими людьми.
Коли Мама виросла, то вирішила стати співачкою, але й цього разу було нелегко. Виглядало це приблизно так:
— Бабцю, я хочу складати іспити до консерваторії.
— Мови не може бути.
— Бабцю, я вже подала документи.
— Значить, підеш і забереш.
— Бабцю, я співачка. Це моє покликання.
— У тебе нема таланту, будеш жити в злиднях.
— Бабцю…
— Кінець дискусії, дорогенька. Я присвятила тобі все своє життя, де твоя вдячність?
— Я стану співачкою, навіть якби ти мала померти.
У відповідь Прабабка відчинила вікно і почала верещати тоненьким, пронизливим голосом:
— Люди! Рятуйте! Міліція! Вбивають!
Але на цей крик ніхто не відгукнувся. Мама наполягла на своєму, вступила в консерваторію — і перестала розмовляти з Прабабкою.
Коли ми йшли з Абою на прем’єру до театру, я не раз роздумувала про самогубство. Хтось розповів мені, що архітектор Зигмунт Горголевський наклав на себе руки, коли збудована за його проектом споруда Великого театру просіла і потріскалася. «Чи це часом не було карою за те, що Горголевський сховав під землю річку Полтву?» — замислювалася я, прямуючи алеєю, прикрашеною гвоздиками з лампочок — символами Жовтневої революції. Якраз отут Полтва раніше текла, а він насильно втиснув її в кам’яний корсет із плит. У сховану річку почали спускати нечистоти, тож труп Полтви невпинно смердів. «Краса вимагає жертв», — приказувала Аба, коли боляче смикала мене за волосся, заплітаючи його в косички. Може, Оперний був якраз отакою Красою, що поглинула Зигмунта Горголевського, який перед тим поглинув річку Полтву?