— Ви маєте дозвіл на дослідження? — якось раз не витримала Аба.
Їй відповів високий чоловік середнього віку, який справляв враження керівника, що опікувався всіма іншими. У нього був тихий голос, я ледве його почула, хоча ціла припала до вічка.
— Прошу вас не хвилюватися. Ми документуємо вітраж на замовлення кафедри скла Львівської академії образотворчого мистецтва. Фіксуємо кожен фрагмент. Хочемо встигнути, перш ніж буде занадто пізно.
«Занадто пізно? Та як він сміє таке казати?»
— О, я вас не впізнала, доброго дня, — Аба раптом різко змінила тон.
Я уважно подивилася на нього: високий, довговолосий. Цікаво, чому в мене нема таких викладачів? Мої носили пом’яті костюми і справляли враження, ніби потрапили на кафедру суто випадково. Цей, здавалося, готовий був до кожного свого слова прикласти печать цілого свого життя. Можливо, він навіть це вже зробив, поклавши оте життя на якийсь невідомий мені вівтар.
Я далі стояла коло вічка. Аба запросила його зайти на чай, та він відмовився.
Коли, піднімаючись угору, він проминав наші двері, я подивилася на його черевики. Шкіряні, неприродно довгі, колись вони розкладали свої мацаки на півпередпокою, годинами росли на смугастому килимку, пробуджували страх своєю незаперечною маскулінністю. Черевики ще з тих, давніх років.
Наступного дня він прийшов у кедах і спортивному костюмі, з великої сумки витягнув ганчірки і відро. Подзвонив у наші двері.
— Можна попросити води?
Я відвела його до ванної та назад, залишила двері до квартири прочиненими, спостерігала, як він збив піну у відрі й почав мити вітраж. У нього була довга жердина, якою він діставав навіть до найнедоступніших фрагментів. Знаю, що цього разу вже Люба спостерігала за ним у вічко.
Я стояла на порозі, коли він шурував білі та бузкові хмари і вершечки гір. Присіла на сходах, коли мильні ріки злилися з блакиттю озера. Підійшла до поручнів, коли виявилося, що гостроверхі дахи розкиданих по схилах хатинок мають світло-жовтий відтінок, а ніякий не смарагдовий, як я завжди думала. Тримала відро, коли довгі пальці чоловіка почали зчищати бруд, що заліг між коренями коричневого дерева. Вони були однакові на зріст, він і скляний дуб, вони змагалися, як два колоси, боролися, хто кому більше заступить сонце, яке несподівано залило сходову клітку, а ще я подумала про те, що в цій брамі дуже придався б якийсь невеликий, але з добрим звуком орган. Прозорі скельця навпроти Любиних дверей я вимила сама, намагаючись жодним рухом не зрадити того факту, що я ще ні разу в житті не вимила ні єдиного вікна.
— Цікаво, що відчувають люди, які стирають пил із «Пієти» Мікеланджело? — запитала я його трохи згодом, коли він зайшов на чай. Аби не було вдома, Прабабка сховалася в себе.
— Давно я тут не був, нічого не змінилося, — дещо не до ладу відповів він.
У волоссі, яке плавно стікало йому на плечі, поблискувала сивина. У лівому вусі зблискувала малесенька сережка — надзвичайна екстравагантність, як на ті часи.
— Я почуваюся зараз так, ніби хтось вимив вітрове скло машини, в якій я їду.
— А я — ніби хтось відмотав час назад, — усміхнувся він, розглядаючи Мамину колекцію найкращих світових опер. — Колись я поприносив сюди більшість цих платівок.
Невдовзі ми повернулися на сходову клітку, щоби насолодитися відновленими кольорами.
— Я шукав усюди, у Львові й за кордоном, але цей віраж неповторний. Де-не-де трапляються невеликі вітражні віконця, але ж не одинадцятиметровий отвір у конструкції будинку. А тут саме будинок був пристосований до вітража, а не вітраж до нього.
Я затремтіла: мені завжди хотілося дізнатися на тему вітража хоч щось.
— Якщо йдеться про кольори, — вів далі він, — то я нарахував сімдесят два. У середньовіччі використовували десять. Це чистий імпресіонізм. На жаль, автор невідомий, — він трохи підвищив голос, бо я стояла на проліт вище за нього. — У краківській фабриці Желенських, де до війни виготовили більшість львівських вітражів, про нього нічого не знають.
— Земля, вода, небо — зображення тематично розвивається знизу вгору. Не вистачає найнижчої частини — підземелля — невідомо, що з нею сталося. Цей вітраж — алегорія життєвої мандрівки. Він супроводжує кожного, хто піднімається чи спускається крученими сходами.
— Де можна послухати ваші лекції? — запитала я, та він не відповів. Забрав щітку, відро і пішов геть, не попрощавшись. Я повернулася додому і занотувала все, що почула.