— Це мовою їдиш: «кава, чай, молоко». Щороку на весну Львів линяє, відкриваючи на фасадах літери з різних алфавітів. Нинішня влада ставиться до цього явища як до небезпечної хвороби. Щось на кшталт висипки. Симптоми, подолані в одному місці, з’являються щоразу в багатьох інших місцях. Проте доморощені лікарі впевнені у своїй кваліфікації та обраній терапії.
— І в них нічого не виходить?
— Поки що нічого. Але це… триватиме дуже недовго. Для мене вітраж на твоїй сходовій клітці — остання культурна мембрана міста. Якщо вона трісне, його вже ніщо не врятує.
— Падіння Рима? — невпевнено підказала я.
Він подивився на мене проникливим поглядом, може, аж занадто, і це глибоке проникнення почало мене хвилювати, я глянула на його руки, обручка на пальці виглядала як декларація моєї недоторканності, він пестив поглядом єврейські пам’ятки так само ніжно, як скляне дерево на нашій сходовій клітці, я опустила погляд на його старі шнуровані черевики, чорні та блискучі, наче поверхня платівок з операми в найкращому виконанні, яких у нашому домі ніхто не торкався багато років.
— Де можна послухати ваші лекції? — запитала я, проте він, вдаючи, ніби мене не чує, знову поринув у свої всевідаючі печалі, куди мені не було входу.
— Запрошую тебе на каву завтра о четвертій в Італійському дворику, — зненацька сказав, коли мені вже здавалося, що він забув, що я стою поруч.
— До зустрічі! — помахав мені рукою ще за хвилину, ні на крок не відходячи від літер на фасаді, ніби хотів так само, як і вони, залишитися законсервованим у цьому місці назавжди.
Наступного дня ми зустрілися в аркадному дворику, де колись втілений в образ Ромео колишній учасник війни в Афганістані скакав без страхової линви з третього поверху просто в обійми Джульєтти, а ще раніше прогулювалася Марисенька Собєська, однак тепер не було ні Ромео, ні Марисеньки, тільки непримітні працівники Історичного музею прошмигували балконами туди-сюди, а внизу за столиками засідали чоловіки з бородами і жінки в туфлях на високих підборах. Вони могли собі дозволити каву і розмови про мистецтво. Розкосоокі офіціантки пропливали з тацями, проминаючи пофарбовану в білий колір статую Феміди, яка, можливо, теж мала мигдалевидні очі, але цього не можна було перевірити, бо вони були зав’язані раз і назавжди. І добре, бо інакше вона би побачила, в який спосіб у дворик потрапляють польські студенти — кажуть охоронцеві при вході, що йдуть на каву, а тоді сідають під арками, нічого не замовляють і фотографують кожнісіньку арку по черзі, ігноруючи кричущі діри в бюджеті українського музею, та при цьому ще й забалакуються (десь там та щось там про перемогу під Віднем).
Микола вже сидів за столиком, його обличчя немовби заросло тютюновим димом, він палив добре знайому мені «Орбіту», його долоні займали всю поверхню стільниці. Я сіла поруч, але не могла зосередитися на розмові, нав’язливо думаючи про свої ноги, обтягнуті під столиком короткою спідницею, яку я чомусь вдягла саме сьогодні — на щодень я рідко носила щось інше, ніж джинси. Кава, яку він замовив для мене, була солодка і гірка, всередині в ній була якась м’якоть, відчутна у роті, я розтирала її язиком і ковтала.
— Удома я п’ю розчинну каву, — зізналась я.
— А ця тобі смакує?
— Так, — збрехала.
— Вона називається «Форт», її привозять до Львова з Перемишля. Одна пачка коштує гривню на Галицькому базарі. Я заварюю собі п’ять-шість таких кав щодня.
Я підняла на нього погляд і побачила, що замість довгого волосся в нього росли вуса від гущі з кави «Форт» — гіркі та солодкі. Я відчула спазм у серці, кава діє передусім на серце, говорила Аба. Кожен його палець був запаленою сигаретою, оповивав подвір’я клубами диму, такого, який я бачила по телевізору, коли Алла Пугачова співала сумну пісню про кохання. Цікаво, що скаже Аба, якщо я почну пити таку шкідливу каву? Зрештою, байдуже, я вже повнолітня, я сьогодні — несподівано для самої себе — вдягнула міні-спідницю. Я проковтнула останні грудочки м’якоті і відчула, як ноги вислизають з-під спідниці й починають самі собою підніматися по арках. «А непогані в мене ноги, — мимоволі подумала я, — стрункі, обтягнуті чорними колготками, на яких виграють сонячні промені». Я хотіла їх переловити і швиденько повкладати на місце, от тільки спідниця була не надто хапкою пасткою, а вони вже вподобали собі найвищі місцини італійського дворика і лазили по них, як коти, тоді як я, безнога і нерухома, мусила чекати на їх повернення, перш ніж Микола дотямить, що відбувається.