— Хочеш пройтися? — запитав він, гасячи сигарету.
Я з полегшенням погодилася. Коли ми простували через площу Ринок, всі частини мого тіла вже були приборкані й ходили, як виготовлений на німецькому заводі Вільгельма Штіле годинник на вежі ратуші. Ми наближалися до каплиці Боїмів, коли Микола раптом запропонував:
— Називай мене на «ти».
Я кивнула, але вже в наступному реченні замість легкого і впевненого «ти» видала тільки гикання: цей займенник душив мене, як мокроти, витікав, наче молоко з рота немовляти. Я не могла — так-от відразу. Я почувала себе недостойною, мені потрібен був час, щоби призвичаїтися. Ми зайшли в якусь браму, піднялися сходами, протиснулися повз якісь старі лахи, негембельовані дошки зробили мені дві дірки в колготах. «Нічого, — подумала я, — так їм і треба після того, що вони мені влаштували в Італійському дворику». Ми стояли на крихітному балкончику, дзвіниця Катедри була страшенно близько, здавалось, вона от-от упаде нам на голови.
Я боялася, що він зараз мене поцілує, а він почав говорити, як заведений, і то перехилявся через поручень, то обертався до мене, то знову повертався до постави urbi et orbi.
— А ти знаєш, що мій батько був директором Оперного? Я провів там усе дитинство, всі вистави знаю напам’ять. Коли мені було сім років, під час «Лускунчика» на сцені почалася пожежа. Опустили протипожежну завісу, яка може наглухо відрізати сцену від залу для глядачів. Вибухнула паніка, люди кинулися до виходів. А я взагалі не злякався. Я сидів і думав, що ця сценографія куди цікавіша за попередню. Саме тоді я й відчув, що хочу стати сценографом, хоча, природно, цього слова я ще не знав. А тобі мама розповідала, що одного разу під час «Аїди» в залі померла людина?
Він бомбардував мене десятками оперних спогадів, як із рогатки, а я вростала в кам’яну підлогу балкона: боялася пожежі так само, як глядачі того злощасного «Лускунчика», бо його слова знову роздмухували в мені вже погасле полум’я болю від втрати матері, руйнували насилу вибудувану рівновагу, здавалося навіть, що віщували катастрофу. Я знала, що цього разу не дам собі з нею ради: спершу запалає Катедра, з неї вогонь перекинеться на будинки поблизу, досягне балкона, на якому ми оце стоїмо, а тоді спопелить ціле місто — так сталося в 1527 році, і потім мешканці ще навіть не були впевнені, чи варто відбудовувати Львів на тому самому місці.
— Мені вже треба йти, — крикнула я і збігла сходами вниз, затуляючи долонями дірки на колготах. Він спустився за мною, не пришвидшуючи ходи. На мої прощальні слова не відповів.
Маніфестація
Я лежала на землі, міцно тримаючи її за ноги трохи нижче колін, Аба тримала її руки. А вона не зважала на жодну з нас, вихилялася у навстіж відчинене вікно: забула зафіксувати його гачком. Натовп вливався в нашу вуличку і, як тісто, осідав на сходинках будинку міліції. Мама кричала в трубку:
— Пов’язали? Скількох? Коли?
Це гамір за вікном і привів нас із Абою в її кімнату.
— У жодному разі не можна допустити кровопролиття. Вже спускаюся.
Легко сказати, важко зробити. Її руки і ноги були закуті живими кайданками.
— Це розлючений натовп. У них у руках каміння. Якщо вони спробують взяти відділок штурмом, цим усе не закінчиться. Міліція матиме претекст застосувати силу. Я повинна туди піти.
Мої пальці на її кісточках стислися ще міцніше.
— А?.. — значуще запитала Аба.
— Вячеслав Максимович уже виїхав з дому, але поки він сюди під’їде, все може статися.
Вона почала висмикувати ноги, безрезультатно намагаючись звільнитися, питала когось по телефону:
— Затримані хлопці — це студенти?
Темний квадратик паркету, на якому лежало моє обличчя, пахнув пилюкою, чиясь нога колись виорала в ньому криву борозенку, яка мене приваблювала: якби ж то я могла зменшитися, як хлопчик-мізинчик, зменшити ще й маму, взяти її за руку, як Стара Миша — Дюймовочку, і крізь шпаринку завести під землю, де на нас чекатиме кімнатка з накритим столиком, у затишній білій домівці над берегом річки, тієї самої, якою пливли Марі та Лускунчик, коли той уже перетворився на вродливого принца.