Балкони
Тієї зими, а то був дев’яносто дев’ятий рік, людям на голови почали обвалюватися балкони, і прогулянки попід будинками стали небезпечними.
— Пам’ятай про голову, — говорили кожному, хто виходив із дому.
«Учора на Н-ській вулиці з третього поверху будинку номер шість балконна штукатурка звалилася на голову жінці, яка проходила внизу, — прочитала я в газеті. — Попри невелику вагу цих архітектурних елементів, жінка опинилася в лікарні з серйозною травмою. Працівники районної адміністрації сьогодні усунули всі виступаючі елементи старовинного фасаду, щоб запобігти таким випадкам у майбутньому». Я уявила, як у Миколи від гніву звужуються очі та як він вирушає на пошуки сплюндрованого фасаду. «Ніхто не може порахувати, скільки в нашому місті небезпечних балконів», — заявили депутати міськради, легітимізувавши таким чином подальші балконопади. Іноді балкони обвалювалися разом із людьми, які на них стояли, траплялося, що, падаючи з верхнього поверху, вони по дорозі змітали всі наступні, аж до самого низу.
Те, що залишалося після балконопадів, усували рідко, ще рідше дбали про ремонт вирв, які в результаті з’являлися на фасадах: у місті, як і в нашій квартирі, діяв принцип, що всяка зміна є проявом Провидіння і Божої волі. Микола стверджував, що це навіть на краще: втручання ремонтників призвело б до латання шляхетної сірості кольоровим пластиком, що було значно гірше для міста, ніж повільний самостійний занепад.
Тієї зими стало абсолютно очевидним, що за минулі багато століть місто втомилося рости вгору, і що починається процес зсування вниз, немов нестримна лавина, яка тягне за собою перемелені в кашу нерівності місцевості, змішані з камінням і брилами землі. Було невідомо, чи вслід за балконами не посунуть в обвали, скажімо, дахи, а за ними — й цілі будинки, дороги і люди, чи їх стихія не вимете звідси деінде, у бозна-ким визначене місце.
Тієї зими було неможливо переміщатися швидко: підошви залегких, вічно промочених чобіт, які приходили до Львова в посилках із таких міфічних країн, як Швейцарія, ледве давали собі раду з брудними неприбраними кучугурами. Пенсіонерки шкутильгали з загіпсованими кінцівками. Вони нарікали найменше з усіх, бо пам’ятали гірші часи: війну, голод, етнічні чистки — і передчасну смерть чоловіків. Їхні досконало натреновані навички вкупі з біблійною ієрархією цінностей складалися у підвалини виживання значно гірше пристосованих до випробувань нащадків. І справді, в дев’яності роки смерть косила передусім сорокарічних.
— У мене таке враження, ніби мої ровесники сіли всі в один потяг і поїхали, а я залишився на пероні, — сказав мені тоді Микола.
Тієї зими ми бачилися спорадично, завжди під приводом дослідження історії якоїсь пам’ятки архітектури. Після зустрічі в Італійському дворику він уникав оперних спогадів: очевидно, відчув мою тривогу, але було вже пізно: вони впали як грім на мою бідну голову, це було і страшно, і хвилююче, й щемко, я не мала уявлення, як це все назвати. Я наново переживала смерть матері, але цього разу голод, викликаний її відсутністю, проростав із пристрасті до її коханця.
Кожні два-три дні планово вимикали світло. Цілі вулиці занурювалися в сутінки, а пізніше — в морок, у вікнах з’являлися маленькі вогники, я уявляла, що всередині лунає церковний спів, і тільки міліцейський відділок світився мирською електрикою. У темряві Аба вмикала на повну гучність «колгоспник»:
— Говорить Київ. Дев’ятнадцята година нуль нуль хвилин.
І далі — позивні Першої програми Українського радіо:
— Україна, Украї-і-і-на!.. Сьогодні Верховна Рада України ухвалила…
Аба також була пенсіонеркою з досвідом виживання: завжди мала під рукою кільканадцять грубих білих свічок, по кутках квартири стояли різномасті підсвічники, які вона вміла знаходити навпомацки, відсутність світла не була для неї бозна-якою подією.
— Спікер Верховної Ради України Олександр Мороз гостро розкритикував ініціативу керівника депутатської фракції «Народний Рух» В’ячеслава Чорновола…
Блакитне полум’я у віконці газової колонки у ванній асоціювалося мені з печерним вогнищем доісторичних часів. Роздягаючись, я відчувала свої пальці на тілі, наче чужі: вони сновигали, мов сліпі, по нерівній поверхні, наводили подушечками борозенки, нагадували про часи, коли мені було три роки. Я сиділа в цій самій ванні й цими самими пальцями торкалася цих самих ніг, западаючи у дивне напівзабуття.
Це мої ноги. Це. Мої. Ноги. Мої. Ноги. Ноги. Ноги.
Тоді вони були великі, рожеві, розпарені. Ніхто мене не запитав, чи я згодна, щоб вони виросли і стали волохатими ногами дорослої жінки. Вони самі так постановили, проігнорувавши мене — ту мене, яка жила всередині, і я могла тільки змиритися з прийнятим ними рішенням та спостерігати збоку за їхніми вибриками, як це сталося в Італійському дворику.