— Раз уже ти ігноруєш моє запитання, я сама на нього відповім. Ти знав правду від матері, але треба було мовчати. Ти вивчав і висновував свою власну історію з промовистих пауз у розмовах, із кинутих крадькома поглядів, півусмішок і недомовок. Потім було читання самвидаву і слухання «ворожих голосів».
— Моїм прихистком від системи був Польський народний театр.
— Колись я думала, що в національних організаціях — самі тільки обмежені люди, але, певно, доведеться змінити думку.
— П’єси Ружевича і Мрожека були ніби вікно в інший світ. Знаєш, у польському театрі — не тільки поляки. Наш режисер, Валерій Бортяков, — росіянин, але він вигадав інше визначення: каже про себе, що він — львівської національності. Я відчуваю щось подібне, хоча я чистокровний українець.
— Польська культура — вікно в Європу… А ти тоді в це вікно випав?
Микола криво усміхнувся.
— Ні, тільки вилетів з інституту. До речі, про боротьбу — моя мама бачила тебе на мітингу. І сказала мені, що воліє слухати тебе на площі, а не в театрі.
— Я не думала, що мені доведеться співати на вулиці. Але знаєш… як би там не було, а «искусство принадлежит народу».
— Тебе вже викликали на Дзержинського.
— А я нічого не боюся, знаєш? Недавно робітники принесли мені букет троянд, якими я страшно поколола собі пальці. Тоді я подумала, що мою першу кров у боротьбі з режимом уже пролито.
Після цих слів Маріанна почала вдягатись, а Микола встав з-за інструмента, ліг біля її ніг та схопив за коліна.
— Залишися на ніч, будь ласка, благаю!
— Завтра вранці в мене репетиція, а ввечері вистава. А між одним і другим — політична зустріч.
— Як хочеш, — покірно відповів він, затягуючи штори на дедалі темніших вікнах.
Майстерня I
Було вже темно; вулиця, яка провадила мене до мети, ще недавно покрита нерівною бруківкою, тепер дибилася піді мною, коли я намагалася приборкати її ногами у вібрамах. І ось я, замість того, щоби вкоськати вулицю, провалююсь униз, до рівня десь сторічної давнини. Мені завжди мріялося могти мандрувати давнім Львовом, і ніколи не хотілося — майбутнім, але тепер я швидко зорієнтувалася, що це не машина часу, а просто ремонт дороги — частину старої бруківки зняли, нову ще не поклали, тим часом робочий день закінчився, робітники роз’їхалися по своїх сільських домівках і забули поставити табличку «Увага! Дорожні роботи!», зрештою, ніхто у Львові й не чекав би від них такої люб’язності. Якусь мить я перебувала в ідеалізованому часопросторі, розглядала навколишні вілли й дерева з рівня близького падіння Австро-Угорської імперії та польсько-української війни, проте невиспівані ноти дрижали в моєму горлі, і я не могла спізнитися на цю зустріч.
Я вибралася з котловану, але вулиця однаково зсувалася під моїми ногами вниз, усе нижче і нижче і нижче, його дім був у самому кінці вулиці, я зайшла в браму, спустилася сходами, відчинила двері: одні, другі, треті, — занадто молода і зосереджена на собі, щоби пам’ятати, що їх іще треба позачиняти за собою, останні відкрив переді мною він — і я відразу ж відчула, що він не сердиться на мене за вчорашнє спізнення.
Він запросив мене всередину, я зайшла в кімнату, де не діяв закон усесвітнього тяжіння, на стінах висіли просторові макети, на стелі — посмертна маска літнього чоловіка, між одним і другим погойдувалося піаніно, оточене полицями з книжками і грамплатівками, а також мольберт із початим рисунком чиїхось поморщених пальців. Ми теревенили про всяку всячину, аж нарешті мій погляд зупинився на креслярському папері на столі, тоді я запитала, що означають намальовані на ньому геометричні фігури.
Він усівся в колі світла від лампи (блиснули сережка у вусі й обручка на пальці), вказав мені на фотель навпроти, поклав на столі новий аркуш, в одному кутку намалював кілька кілець, в іншому — трикутники, й об’єднав їх грубою рискою.
— Справа — країна кілець. Кільця одружуються з кільцями, після чого в них народжуються округлі діти. Зліва панують трикутники. Тут трикутники одружуються з трикутниками, тож народжуються тільки маленькі трикутнички. Оця лінія — кордон, а територія біля неї — прикордоння. Діти, які тут народжуються, — зовсім інакші.
Він намалював кільця, вписані у квадрати, і квадрати, вписані в кільця, а також — вони мені сподобалися найбільше — багатогранні фігури, утворені з накладених одне на одне кілець і квадратів.
— Людям дуже хотілось би, щоб ці діти визначилися як ті чи інші фігури. Проблема в тому, що діти — не хочуть. Вони — і одне, і друге водночас, у цьому їхня особливість і винятковість. Однак більшість людей не визнає такої можливості — гібридів, змішаних форм. Більшість бажає однозначних визначень. Так легше жити.