— А ти? — запитала я.
— Я власне і є отаким міксом. Людиною прикордоння.
«Я теж!» — хотіла вигукнути, але не наважилася, бо вже знала, що треба бути обережною у заявах. Невдовзі озвалася — запитальним тоном:
— А-а-а-а-а?
Голосний звук, що вібрував у моєму голосі, переродився у силабічний спів, а потім у вокаліз і мугикання.
— Мама бувала у тебе в майстерні, — хотіла запитати, але в мене вийшло ствердження, про яке я тут же пошкодувала, бо його брови й чоло наморщилися у знайомий спосіб, і через це решта незаданих запитань застрягла у мене в горлі разом із усіма непроспіваними нотами.
Я сіла недалеко від напаленої грубки, з другого боку від мене височів стелаж із книжками, Микола зупинився наді мною і почав знімати з полиць альбоми. Він так пишався кожною книжкою, що я не сміла запитати, чи могла б я їх коли-небудь позичити, жодну з них він не клав на місце, а давав мені в руки. Я потонула в кріслі, дедалі більше привалена фоліантами, вони шляхетним тягарем придавлювали мої коліна, в обох руках я тримала по важкому тому, на інші спиралася ногами у грубих вовняних шкарпетках, головою сягала полиці з іще не знятою дюжиною таких же книг, мені було важко, як атлантам і атланткам, я хотіла сказати — каріатидам, котрі підтримували львівські балкони, я тримала на собі північний ренесанс і дерев’яну барокову скульптуру, вдягалась у сецесію, ступала по гуцульському орнаменту. Я насолоджувалась роєм діамантів, якими він мене прикрашав, але водночас мене непокоїла вимушена нерухомість, відсутність аварійного виходу суперечила всім правилам безпеки, я хотіла би встати. Тоді я відкрила, що прицвяхована, що його палець пурхає біля моєї скроні й намотує на себе пасмо мого волосся. Я була прицвяхована, його бронзова голова скотилася мені на коліна, торуючи собі шлях крізь високі гори книг. Я була прицвяхована, а його голос вимовив прості слова, які більше пасували б кавалерам давніх часів, котрі грали у флірт:
— Ти дуже мені подобаєшся.
Я споглядала архітектурний вимір руйнування конструкцій моїх уявлень про світобудову, його слова були мов дорожньо-транспортна пригода, навіть ніби аварія — відомо, що з іншими вони трапляються, але самому стати учасником цього… Хтозна, може, і спричинити… Хтозна, чи ми зможемо вийти з цього цілими та неушкодженими…
«Що нам із цим робити?» — просилися на язик жалісливі слова, мені здавалося, що тепер він повинен зняти з моїх колін свою мудру голову і негайно покласти її під потяг, на зустріч із яким ми від цього моменту прямували вже зовсім разом, а він вправно вивільнив мене з-під стосу книжок, поставив на ноги, спер спиною об гарячу грубку і почав цілувати в губи. «У нього червоний светр, — подумала я, відповідаючи на поцілунок, — святий Флоріан нітрохи не помилився».
Мороз дещо пом’якшував наслідки пережитого збудження, коли ми, ослаблені цілунками, непевною ходою йшли між деревами на Льва Толстого, а наші черевики ковзали по нерівній поверхні тротуару.
— Що нам із цим робити? — запитала я його нарешті. Мені бракувало слів, щоби пояснити йому, наскільки мене вражає жага, яка виривається з-під контролю, так само, як і оперні спогади, котрі останнім часом трансформуються завдяки його присутності, — а інтуїція підказує, що варто остерігатися людей, здатних змінювати твої спогади. Може, колись я скажу так і своїй доньці: «Остерігайся чоловіка, який знає про тебе більше, ніж ти знаєш про себе сама»?
Замість відповіді він завів мене в якусь браму і виголосив монолог про різьблений декор на її стелі — алебастровий, із додаванням мармурового пилу, а я думала про некрасиві напливи на цих оздобах та про гидотні кольорові прикраси на святкових ялинкових гірляндах по периметру. Під ними ми теж цілувалися.
— Будь ласка, не дзвони мені більше ніколи, — це був, мабуть, останній шанс вирватися з любовного трикутника із моєю померлою матір’ю на тлі.
— Як хочеш, — погодився він.
А я вже знала, що наші слова мало що можуть змінити.
Катедра
Добрий Бог показувався, коли гасилося світло. Я могла гратися потемки ляльками, у яких була своя кімнатка біля мого ліжка. Могла щось наспівувати собі під ніс. Або знічено торкатися певних частин свого тіла. А могла стежити за рухомими тінями від автомобілів на стелі чи мимоволі прислухатися до розмови дорослих за стіною. Я знала, що мене відвідує Бог-Отець, набагато достеменніший, ніж екзальтований, залитий кров’ю Ісус. Хтось мені сказав, що Його називають Усемогутнім.