Продавщиці в «красивому магазині» були вдягнені в темні вишиванки з кількома шнурами коралів, які починалися на їхніх шиях, а закінчувалися під склом довгих прилавків, за якими вони стояли; на цих коралях, як і на картинах, красувалися цінники з тризначними числами. Говорили вони зовсім іншою українською мовою, ніж продавщиці з продуктових, — вимовляли слова піднесено, ніби ці слова так само обтяжували їхні горла, як коралі — їхні шиї, ніби до кожного слова теж було причеплено цінник з тризначним числом. Я знала, що для нас тут усе задорого, але Аба щоразу починала з продавщицями одну і ту саму гру — розпитувала про ціни полотен, розглядала біжутерію і скляні вази, торкалася фарб і пензликів. Продавщиці відповідали неквапно та не виходили з-за прилавків, а я замислювалась, чи вони взагалі ходять додому, чи, може, їх замикають тут на ніч, ховаючи у спеціальні футляри, як віолончелі.
«Художка» була розташована у великому будинку, про який тоді ще ніхто не знав, що він скоро перетвориться на руїну, що з нього евакуюють усіх, включно з галімим кінотеатром на першому поверсі, і завдяки цьому будівля стане нищитися цілком офіційно, з часом до будинку долучиться Радянський Союз, і вони розпадатимуться паралельно, наввипередки, і їх ніщо не врятує від вмирання і бридкого розпаду в самому центрі Львова. Але будинок усе ж переживе імперію, перед самою його смертю молодь покриє понищені стіни кольоровими гаслами, а потім його відсутність стане для міста чимось на кшталт відсутності переднього зуба, невідомо лише, чи це сумний старечий вилом, чи тимчасовий недолік у період заміни молочних зубів постійними.
Коли я йшла в «художку» на свої перші заняття, все це не мало значення, я вчилася розкладати важкий дерев’яний мольберт, пришпилювала до нього кнопками свій перший аркуш ватману — і не завагалася зробити на його поверхні свою першу риску.
Форми скульпторських інструментів, з яких кожен по-своєму ввігнутий і кожен по-своєму випуклий, пластилін дощу за вікнами, наші лавки навколо ванни з глиною — ми сиділи на них у сірих фартухах з довгими рукавами. Чоловік, який приймав мене в «художку», видно, втратив палець на війні, якраз про війну він і бурмотів щось сам до себе, коли ходив коридорами і сміявся у свою чорну бороду. Того дня ми дістали від нього завдання — кожен мусив виліпити людську голову, ми мали слугувати одне одному моделями — а тоді він вийшов із класу. Ми працювали в тиші, раз у раз нахилялися до ванни, кожен виминав із глини свій власний футбольний м’яч, моєю моделлю була Ніна, а решту групи становили хлопці. У класі наростав гамір, невдовзі зграя хлопців покинула інструменти й оточила нас із Ніною тісним колом.
— Бей, бей, не жалей! — почав один. Решта злагоджено відповіли:
— Бей, бей москалей!
Вони вигукували цю приспівку по-російськи, вистрибували навколо нас, вимахували інструментами. Це була гра, а не бійка, зблизька я бачила їхні блазенські обличчя, їхні довгі язики, їхні рухливі пальці. Однак за мить виявилося, що вони не випускають нас із кола — ми опинилися в пастці. Хлопці безперервно скандували:
— Москалів — геть! Москалів — геть! Москалів — геть!
Перша вогка грудка влучила мені в голову, за нею — наступна, Ніні поцілили глиною в обличчя. Таким чином хлопці швидко позбулися шматків глини, які мали би стати головами, і лишилися ні з чим — тепер ми, дівчата, отримали доступ до ванни. У класі пахло, ніби в ботанічному саду ранньою весною, я черпала глину повними жменями, ліпила з неї гарматні ядра і начищала супротивникам голови. Прорвати блокаду мені вдалося на рівні найнижчого хлопця на прізвище Цитович, ватажка зграї, і тепер я, хоч і могла втекти, схопила його впоперек і втелющила йому у волосся глиняну паляницю. Я торкалась то теплої шкіри його голови, то холодної маси глини, «Цитович — живий», — промайнула пронизлива думка.
— А я й не знала, що я — москалька.
Ми сиділи в зачиненому туалеті, Ніна підозріливо дивилася на мене.
— Вони — рогаті!
— Чому?
— «Рогатий» — це, якщо інакше сказати, «рагуль».
— Що таке «рагуль»?
— «Рагуль» — це місцевий українець. Моя мама говорить: не випущу тебе з дому, якщо почнеш ходити з «рогатим» кавалером, із рагулем!
Учитель сміявся сам до себе, ховав лице у свої скалічені долоні, ми разом із ним повернулися в клас, а там, ніби нічого й не сталося, кипіла праця. Ряд різного розміру глиняних голів стояв на краю ванни й витріщався на нас.