— А ти? — запитала я.
— А мене виключили зі списку студентів Львівської академії образотворчого мистецтва, хоча тоді вона ще так не називалася.
На старість Миколин батько подобрішав — якби тепер у нього був син шкільного віку, то він не змушував би його сидіти цілими днями в задушливому помешканні. З директорського крісла в Оперному він пішов на пенсію, зацікавився столярною справою — майстрував якісь незграбні стільчики і табуретки, захарастив подружню спальню, засмітив стружкою. З віком слабшала і його відданість радянському ладу, в ім’я якого він колись воював на фронтах Великої Вітчизняної, а також перебрався з Харкова до Львова: по-перше, роки роботи на керівній посаді навчили його, що окозамилювання, кумівство і бюрократія за цього ладу є нездоланними, по-друге, зробили своє й довгі спільні літа, прожиті з дружиною, серед родичів якої було немало членів УПА. І чим більше Миколин батько віддалявся від високих ідей, реалізація яких переповнювала його огидою і жахом, тим більше його колись пронизливий і проникливий погляд мутнішав — і при тому набував навіть якогось нового, жіночого виразу.
З Миколиною матір’ю все сталось інакше. Чим добрішим ставав її колись деспотичний чоловік, тим різкіше висловлювалася вона сама, чим менше він важив поза домом, тим упевненіше вона виходила назовні — передусім на збори різноманітних проукраїнських гуртків, а потім і на маніфестації. Це був грандіозний бліцкриг, хоча подруги дивувалися її динамічно прогресуючому ожирінню, яким вона, здавалося, зовсім не переймалась, бо для неї розширення, збільшення тіла було рівнозначним захопленню нових територій і відповідало дедалі сильнішому відчуттю, що цей дім і це місто належать їй.
На звістку про те, що Микола дістав вовчий білет за польський націоналізм, мати зблідла, схопилася за голову і моментально постановила: за будь-яку ціну це відрахування потрібно приховати від Миколиного батька. Тому вони домовилися, що протягом наступних місяців він, як і раніше, буде виходити з дому на цілий день, прикидаючись, ніби і далі ходить на пари. Водночас вона втаємничила чоловіка у свій план заволодіння цокольним приміщенням, що недавно звільнилося, бо помер його мешканець, іще довоєнний п’яничка. Миколин батько із запалом взявся до справи, відновив зв’язки в міськраді, залагодив формальності й здобув приміщення, яке ідеально підходило для того, щоби займатися його новим хобі. Але користувався новим надбанням він дуже недовго, бо помер від інфаркту через рік після подій під Міцкевичем, саме тоді, коли Микола робив перші кроки в новому вузі, який його прийняв.
Смерть батька спричинилася до того, що всі наступні Миколині успіхи — червоний диплом Харківської академії образотворчого мистецтва, робота сценографа в Оперному і навіть захищена кандидатська львівської альма матер — мали гіркуватий присмак. Голос Маріанни звільняв його від почуття цієї, безумовно, надуманої вини. Він переносив Миколу поза історію себе і своєї сім’ї, у ту царину, де є і важкість, і легкість, і ще багато інших часто суперечливих речей, з яких складаються особистість і особиста свобода людини.
Цього власне, я думаю, Микола шукав і в мені, тому-то він і почав наш незграбний і недоречний роман. Нічого доброго в нас не вийшло: як я зазначила на початку, я була цілковитим музичним безталанням.
Ленін
— Я б не хотіла брати тебе з собою, бо це місце не для дітей. Але якщо ти наполягаєш… Кінець кінцем, тобі вже тринадцять років, — сказала Аба.
Уже тоді я обходила Оперний широкою дугою, але то був винятковий день: вистава мала відбутися назовні, звідусюди надходили глядачі. Був вересень 1991 року, Микола на той час уже мав диплом сценографа і кілька років працював в Оперному. Того дня ми обоє стояли серед юрми, нічого одне про одного не підозрюючи, й обоє думали про Маріанну. Миколі здавалося, що у всій цій події забагато політики і замало мистецтва, тож його огорнула темна туга за її голосом — він розмірковував над тим, що її голосу нема ні на небі, ні на землі, і над тим, чим це «нема» відрізняється від його власного «є», і чи часом його власне «є» — або «єсм» — від часу її смерті не стало більш змертвілим, ніж було до того, як він познайомився з Маріанною. Мені — зовсім інакше подумавшись — згадалися її слова: «Ми — гумус, ми віддаємо життя, щоб удобрити ґрунт, та врожаю цієї землі ми не встигнемо побачити». Я уявляла собі, що беру участь в опері, яка видобулася за межі сцени, перед будівлю театру, і яку грають для всіх — «Искусство принадлежит народу!» — а Мамин голос веде у ній першу партію.