— Геть! Геть! Геть! — чи то горлали, чи то схлипували дедалі тихіше. То був великий день — навіть Зигмунт Горголевський присів на сірій тротуарній плитці поміж глядачів і роззяв, тримаючи в роті незапалену сигару.
— Але ж понаробилось, — механічно повторював він. — Наробилось. Робилось. Билось.
— Що ви про це думаєте? — запитувала я, не відкриваючи рота. — Ви раді? Ну, ще би. Але ж ви стільки років проіснували поруч, ви і Ленін. Наче під дахом однієї комуналки.
— Ти чого сидиш на голій землі? Здуріла? Захворієш! Помреш! — крикнула Аба і потягла мене за руку.
— Ти жива? — я здивувалась, як людина з посттравматичним синдромом, хоча тоді ще не знала цієї назви.
— Добре, що ваша дівчинка сюди прийшла. По телевізору цього не покажуть! — прокоментував хтось поруч.
Я відірвала кросівки від землі — і злетіла. Коли мені було шість років, Мама зробила для мене медаль за те, що я вміла гарно лазити по деревах. Круглий шматок картону, на ньому — три чорні гілки, посередині — золотистий кіт, кожна шерстинка на його хвості стирчить угору. Ця медаль є в мене досі, лежить на столі під склом. А в вас такої нема, пане Зигмунте.
— Та де ж можна так високо?! Впадеш! Голову розіб’єш!
Я шукала поглядом Чорновола, але замість нього на підйомник виліз втомлений чоловік у пожмаканому костюмі. Він щось читав із листочка, мегафон хрипів, несила було зрозуміти хоч що-небудь.
— Перелічує найбільші злочини комунізму, — припустила Поклонниця. Вона плакала.
Співи стихали. А тоді — останній змах диригентської палички. Передтакт. «Раз-два — взяли!»
У першу секунду вождь світового пролетаріату зависнув над землею — наче дзвін, що не годен видобути із себе ні звуку, — а тоді з гуркотом звалився в кузов пофарбованої у блакитний колір вантажівки з великим написом «Люди». Усі плескали в долоні: і ті, хто стояв унизу, і я, вгорі.
Справедливість восторжествувала, тепер мусила настати нова, добра епоха. Можна було повертатися додому.
Та за мить розлігся ще один гуркіт, і я відразу подумала про Горголевського, він уже не раз переживав осідання Опери, а тепер театр руйнувався вслід за вождем; фігури з ніш падали на землю: алегорія Трагедії з зав’язаними очима і опасиста Комедія.
— Ходімо вже додому!
— Нічого не сталося, просто якась плитка випала з постаменту, навіть декілька плиток.
— Надгробки. Польські, єврейські. Січових стрільців з Янівського цвинтаря. Звідки вони там узялися?
З постаменту вивалювалися надгробки, за ними з’являлися кістки і черепи замордованих режимом львів’ян різних національностей, вони вдарялися об землю — і знову ставали молодими, живими людьми, які поверталися до свого дому і до сімей, а ідол хилився до землі, падав, розсипався на порох. Те саме станеться, коли скинуть трупа на Червоній площі, з-під нього повипадають цілі села і міста, а юрми людей в тюремному одязі з ранами від куль вийдуть на вулиці, тоді настане страшний суд із поділом на овець і цапів. Буде чутно соло: «Ми — гумус», — але тоді вже не доведеться нічого удобрювати.
— Золото! Там золото! Комуністи сховали його в п’єдесталі!
Жінка-Поклонниця сильно штовхнула Абу і кинулася вперед, я допомагала Абі встояти на ногах, хлопці в мундирах утворювали щільний ланцюг навколо ями з-під вождя, а плити поскладали на наступну вантажівку, що, як і перша, від’їхала в невідомому напрямку. Ми з Абою пробивалися до виходу, я тримала її за спухлу руку, набряклі жили на ній були ніби карта Радянського Союзу — з позначеними місцями, де ще не ліквідовано пам’ятники Леніну. Навколо нас з’явилися пляшки «Столичної», люди пили з горла, передавали їх із рук у руки. Різні групки одночасно співали різних народних пісень, і ніхто вже не потребував ніякого диригента. Ми йшли до виходу не в той бік, бо натовп перед нами ставав дедалі щільнішим, людське море вихлюпнуло нас саме там, де ще кілька хвилин тому височів Ленін, солдатів уже не було, я тільки бачила, як якийсь чоловік із розстібнутою ширінкою стояв над свіжою ямою і поливав її щедрим струменем сечі. Я впіймала на собі осудливий погляд Аби: мені не варто було на це дивитися, зараз я перетворюся на соляний стовп. «Люба Або, — відказала я без слів, — у цю мить моя голова зайнята Зигмунтом Горголевським, мені так його шкода, сама не знаю чому, от візьму зараз і розплачуся». Але насправді то власне Аба крадькома витирала сльози зворушення, і коли ми пішли в бік дому проспектом Леніна, сказала:
— Не поклоняйся ідолам і не служи їм. Слово Боже збулося, ми свідки цього.