Я вийшла на коридор. Скляні дверцята однієї з шаф були відчинені, поруч стояла мама і щось читала. Я сіла коло неї, взяла журнал «Работница», якийсь час ми обидві мовчки перебігали рядки очима. Із салону долинала єрихонська труба голосу Фіолетової — вона розповідала про школу, в якій працювала; «лупить дітей лінійкою по руках» — подумала я. Її чоловік, тендітний брюнет, рідко піднімав голову з-над тарілки і висловлювався тільки тоді, коли це здавалося дійсно неуникненним. Від Мами я знала, що він був високопоставленим працівником КДБ.
— Просимо на другу страву!
Ми повернулися до салону. Там було задушливо і гамірно, обличчя гостей поробилися червоні, хтось уже встиг розлити вино на скатерку і засипати пляму сіллю. Дядько ходив навколо столу і жестом досвідченого тамади наповнював келихи, на його сорочці під пахвами більшали мокрі плями.
— За мирне небо над головою!
«Дзень-дзень» — стукалися кришталеві келихи. «Мир — понад усе», — часто повторювали на цих прийомах запрошені гості, передусім ті, що пережили війну.
— За те, щоб ніколи більше не повторилося пекло війни!
«Мир — звичайно, але не ціною свободи», — говорив Абі Шопен, старший брат якого визволяв Львів пліч-о-пліч із дядьком Олексієм, однак у них не було шансів познайомитися. Дядько не встиг побачити біло-червоний прапор над ратушею, бо він провисів там дуже недовго. А Шопенового брата разом із іншими аківцями[1] дядькові командири обдурили, роззброїли і кинули в одну з катівень НКВС. У Шопена залишився від брата тільки портрет на письмовому столі.
Гарячі страви подавали у тарілках із гарного порцелянового сервізу з ніжними трояндами. Я, мов той партизан, відбивала атаки їжі, але мене ніхто не слухав, тітка підсовувала мені під ніс рум’яну курячу ніжку в липкій прищуватій шкірці. Я по-змовницькому зиркнула на Абу — чи їй вдасться непомітно забрати мою тарілку?
— Бандерівці почали піднімати голову, — раптом сказала Фіолетова. — Невже вони вже забули, як після війни наші дали їм прикурити?
— Хто-хто? — перепитала Аба, яка недочула.
— Місцеві, — пояснила Фіолетова. — Фашистські наймити.
«Місцеві». Вона теж вживала це слово. Вона також, як і Прабабка, вимовляла його особливим тоном: у ньому був страх, але була й насмішка. Я не мусила піднімати очей: я й так знала, що станеться. Мама в розвіяному плащі була схожа на амазонку, її меч рубав швидко і безжально, ніщо не могло би його спинити.
— Місцеві? — запитала вона. — Якраз вони — у себе вдома. А вас сюди ніхто не кликав. Ви — окупанти.
У тиші, яка після цього запала, було чути її кроки і голосний удар вхідних дверей, які відчинились і зачинились.
— Будь ласка, дорогенький дядьку!.. — плаксиво поскаржилась Фіолетова — і тут-таки верескнула:
— Брешеш, сука!
— Вибачте! — з притиском сказала Аба і повільно вийшла із салону.
Я сиділа з низько опущеною головою, вивчала переплетіння узору на килимі, яким був прикритий диван.
— У всіх налито? — запитав дядько Олексій. — Я хотів би підняти тост за шановних гостей. За те, щоб у нашому домі завжди панувала злагода і щоб ми всі тут зустрічалися ще багато-багато років!
«Дзень-дзень» — гості з полегшенням повернулися до перерваних розмов, дядько всівся на своє почесне місце, швидко влив у горлянку порцію коньяку, закусив котлетою.
Вони з тіткою Марією були в міру задоволені братовим вибором: дівчина скромна, з дипломом лікаря. Передбачливі й обережні, вони прийшли тільки на розписку, вдаючи, ніби нічого не знають про церковний шлюб, який став одним з останніх у костелі Марії Магдалини, переробленому згодом на студентський клуб Політехніки. Потім вони з року в рік зустрічалися на днях народження в нас і в них. Дядько займав усе вищі посади в адміністрації лікарень і заводів, дідусь піднімався все вище по драбині військових чинів, керував гарнізонним оркестром. Чим менше у братів залишалося волосся на голові, тим пишнішими ставали їхні животи і святкові застілля. Навіть коли дідусь захворів на меланхолію і почав проводити всі дні у темній кімнаті, дні народження залишалися єдиною нагодою, заради якої він вдягав випрасувану сорочку й парадну міну. Натомість Абу після її виходу заміж перестали запрошувати до вілли професора медицини на Кастелівці — причину виклали у формі обережного натяку: йшлося про те, що вона вийшла заміж за росіянина. Але ж, на милість Божу, чому Шопен виїхав до Польщі без неї?
Тітка почала прибирати брудні келихи і тарілки, жінки зірвалися з місць, щоб їй допомогти, чоловіки теж повставали з-за столу, рух приніс полегшення всім, я так само пішла до кухні, приєдналася до витирання посуду. Під вікном стояла величезна безформна китоподібна туша — мати Фіолетової, я чула, як вона говорила якійсь жінці:
1
Аківці — учасники Армії Крайової, одного з польських збройних підпільних формувань під час Другої світової війни (1939–1945); АК підпорядковувалась польському еміграційному уряду в Лондоні.