— Та ми, здається, під моїм будинком! — вигукнула Маріанна, наближаючи лице до них двох, щоб її почули. Тоді Микола вище підняв ліхтарик — як сценограф він був зобов’язаний знатися й на освітленні — і на очах у Маріанни поцілував Наташу в губи. Маріанна відсахнулася. Наташа відповіла на поцілунок. Вони розвернулися і, не сказавши ні слова, почали повертатися в бік театру. По дорозі Микола ще кілька разів зупинявся, піднімав ліхтарик і цілував красиву помічницю режисера.
Я дійшла до того самого місця — туди, де було видно виворітний бік, підкладку нашого будинку, — і ця думка мене окрилила. Я ніби відразу повірила, що вмію проходити крізь стіни, долати, як хвиля, бетон, дерево і скло, що зараз зможу притулитися до теплого обвислого живота Аби, яка спала у своєму ліжку всього лише кілька ярусів над нами. Жінка, яка прямувала переді мною, обернулася, показала мені кам’яні сходи, що вели нагору, я охоче почала по них підніматися, переживаючи тільки, чи люк, через який ми мали вийти назовні, не занадто близько до поста міліції, та чи міліціонери, які там чатують, не заберуть нас просто з підземелля до однієї зі своїх похмурих катівень.
Я перевела на дрантя твої чорні жакардові колготи, Мамо, забруднила спідницю, а холодні сходи все не кінчалися, вели нас усе вище, мені перехоплювало подих, навколо посвітлішало і потеплішало, сходи вже були не кам’яні, а дерев’яні, так само круті, важкі, важкі, важкі для малесеньких, дуже маленьких ніжок — не більш ніж тридцять третього розміру. Саме такі були в ліліпуток у синіх комбінезонах, які прошмигували по дерев’яних сходах, тримаючи в руках таці з їжею та напоями, раз у раз котрась із них випускала тацю з рук — і летіла сторчголов услід за нею. Так, тут було світліше, ніж під землею, але світло було слабке і тьмяне, а повітря — затхле, переповнене смородом старої олії, на якій щось смажилося. Ми були всередині довгого і високого будинку, на кожному поверсі вміщалося тільки одне приміщення: на першому — якась крамничка, на другому — бібліотека, а на решті поверхів влаштували кнайпу, де високі люди сиділи за столами, а низенькі їх обслуговували. Одній із ліліпуток, із таким же неприродно витягнутим лицем, як і сам цей будинок, було особливо важко розносити замовлення: вона частіше, ніж інші, спотикалася на сходах, ранячи при цьому коліна, кров просочувалася крізь сині джинси, і я невідомо звідки абсолютно точно знала, що ще сьогодні ввечері вона помре.
Нарешті ми добралися до найвищого поверху, там стояв кремезний сажотрус із прим’ятим блазенським обличчям. Він торохтів, як радіо, — переказував багатокультурну історію міста Львова, товстезними пальцями крутив латунний ґудзик своєї куртки, і кожен, хто запримічав цей жест, розумів, що в словах сажотруса немає ні крихти правди. Він нас не помітив, ми байдуже пройшли повз нього і по металевих гвинтових сходах піднялися на дах.
Нагорі теплий вітер зірвав капелюшок із голови моєї супутниці, і якусь мить мені здавалося, що я бачу її витончене лице на чорно-білому знімку, але крізь нічний ґрунт неба вже пробивалися бузкові паростки світанку. Ми були в самому центрі, оточені трикутником монастиря бернардинів, прямокутником ратуші і півколом домініканського собору, над дахами ширяли зграї білих чайок, так ніби Львів лежить на березі моря. Я сіла в білий кабріолет, запаркований на краю даху, готова до дальшої подорожі, але мене зупинив рішучий жест жінки.
Нарешті я змогла роздивитися її зблизька. Вона була трохи повніша від Мами і велична, ніби пам’ятник самій собі, так само вдягнена в червону сукню Кармен — обшиту сніжно-білою мереживною тасьмою. Її долоні були дрібні, тендітні та хворовиті, я знала, що вона не втримає мене, якби я покотилася похилим дахом униз.
— Галичина, лицемірна Галілея, — сказала вона, не дивлячись на мене, а її округлі очі були сповнені гніву. — Насміхаються з мене, що я співаю італійською. Дорікають, що в мене не поставлений голос. Привели в театр пса, який своїм виттям наслідує мій спів.
Кожне її слово було немов викарбуване в золоті, я сіла на слизьку черепицю — боялася, що щось може перервати цей монолог.
— Але я прийняла рішення — витримаю до кінця! Я повинна переконати всіх наших песимістів, що українська душа також здатна досягти найвищих вершин у мистецтві.
Мій погляд перескочив у бік обтягнутого червоною матерією живота, за яким виростав багатогранник костелу єзуїтів.
— А кохання? — тихо спитала я.
— Музика зворушує мене по-справжньому. Це дивно, бо я холодного темпераменту і нерви маю міцні, як віжки. На сцені мене притуляли і цілували, — додала вона. — Це були умовні знаки, сигнали, які казали, що треба піднімати завісу або запалювати лампи. Всі думали, що я дуже досвідчена і навіть хитра, а я була наївна. Я тримала пристрасті на відстані. Бачиш, яким дивним іноді буває життя актриси.