Я зворушено дивилася, як її тіло випрозорюється, бачила, як проступає крізь неї сіра пляма моря на горизонті.
— Їдемо туди, Соломіє? — благально запитала я, але вона не відповіла. Я встала, випрямила ноги і відчула, що мушу бігти в туалет. Я стала спускатися, по дорозі розпитувала ліліпуток, де вбиральня, кожна показала в інший бік, тим часом мій живіт набрякав, ось-ось він не витримає тиску, ось-ось проллється, врешті-решт на першому поверсі я потрапила в комірчину з бетонною підлогою. Я зачинилася зсередини, ткнулася головою в простирадла, розвішані там сушитися, і тієї миті, коли вже задерла спідницю, побачила, що насмішкувата чоловіча мармиза скошує погляд на низ мого живота і регоче, вишкіряється на мене з телеекрану на дверях і кричить:
— Я бачу! Я все бачу!
— Увага, третя дія! Кармен, дівчатка! Ескамільйо!
Це кричала Наташа, я прокинулася біля її ніг, сидячи по-турецьки на змотаному кабелі.
Потім була четверта дія з її заздалегідь запланованою і наперед добре відомою смертю.
Після вистави ми з Мамою поверталися додому порожнім і темним проспектом Леніна, я несла букет білих троянд, на бордові вона завжди казала «бурячки» і залишала їх у театрі.
— Коли тобі дозволять повернутися до попередньої гардеробної? — запитала я з претензією в голосі, яка здивувала мене саму.
— Мені здається, що вже ніколи, — відповіла Мама тоном ще менш сподіваним, бо невимушеним і чуттєвим; з дітьми так не розмовляють. Потім у ритм наших кроків вона виголосила щось на кшталт промови, з якої я боялася пропустити бодай одне слово.
— Я присвятила своє життя мистецтву. Тільки музика по-справжньому зворушує, тому я віддала їй усе — я нічого не роблю наполовину. Чоловіки? У мене було небагато зв’язків, усі такі собі. Материнство? Мені постійно не вистачає на це часу, я стараюся дбати про одну-єдину річ — прищепити тобі принципи. Щоб ти вміла відрізнити добро від зла, щоб ніколи не йшла на компроміс із власним сумлінням, щоб не терпіла зради у жодному вигляді. Люди думають, що мене останнім часом переслідують через мої погляди, тому я втрачаю позицію в театрі. Справді, мені не дають нових ролей, мене загнали в підвал, трапилися й інші неприємні речі — мене переслідують. Але це ще не все. Я співаю дедалі гірше, і дехто про це знає. Я втратила мотивацію до того, що було моєю єдиною метою. Чому? Бо коли я дізналася правду про радянську систему, для мене все завалилося. Я відчула, що мушу боротися з цією системою, але довго не знала — як. Тепер уже знаю. Я потрібна людям. Не тим, які в театрі, а тим, котрі бунтують на вулицях. Відколи я з ними, я стала менше займатися мистецтвом. Я замислююся: чи зараз є час для театру? На те, щоби співати для вибраних, для поціновувачів? Чи мистецтво і боротьба не виключають одне одного? Чи не потрібно повністю присвятити себе тільки чомусь одному? Не знаю. Я почала втрачати голос. Може, пізніше, коли ми переможемо імперію і збудуємо нову, вільну країну, я зможу знову…
Вона не закінчила речення, ми зупинилися біля якоїсь лавочки. Я шукала поглядом, що могло відвернути її увагу, але нічого цікавого коло нас не відбувалося, тільки літній вітерець шурхотів кинутим кимось на землю папірцем від морозива.
Через кілька тижнів після цього прогримів постріл, а я надовго забула про ту нашу розмову. Пізніше, коли вона несподівано виринула з глибин моєї пам’яті, я навіть не знала, чи вона відбулася насправді, чи, може, я сама її вигадала на потребу власних, мінливих, наче вода, теорій.
Матрьошки
Прабабка померла, коли їй було трохи за вісімдесят. Усе своє життя вона уникала того, що мало хоч який-небудь зв’язок зі смертю: оминала хворих, ігнорувала похорони і сердилася, якщо ця тема спливала в якійсь розмові. Смерть заскочила її тоді, коли їй врешті-решт вдалося про смерть забути. Перед тим, на відміну від інших старих людей, вона не робила до неї ніяких приготувань, а всі її дні виглядали однаково: Прабабка човгала до магазинів, дивилася телевізор, молилася, ходила на горщик, бризкала люттю і злословила на свою постарілу доньку. Одного дня — ми з Абою саме були на кухні — за дверима її кімнати пролунав страшний грюкіт: вона знепритомніла і впала, вдарившись потилицею об підлогу. Прабабка тоді стояла біля білої шафки для білизни, котра, як я пізніше довідалася, зіграла в її житті важливу роль. Медики зі «швидкої» констатували інсульт і заявили, що «нема сенсу перевозити її до лікарні». Я пам’ятаю, що оте «нема сенсу» прозвучало для мене наче вердикт якогось майстра стосовно зношеного механізму. Я подумала, що тепер усе те, що впродовж цілих десятиліть мало окреслені завдання і функції, які, загалом, непогано виконувало, те, що вона сама мала на увазі, коли говорила «я», — її м’язи й артерії, її кровоносні судини та очні яблука, її волосся і шкіра — в один момент було визнано річчю чи кількома різними речами, які більше ніхто не вважає ні придатними, ані цінними.