— Біжутерію треба буде віднести в комісійний, тільки хто ж тепер захоче носити такі старомодні речі? — прикинула Аба. З оказії прибирання вона зібрала волосся аж на самій маківці, щось у її відкритому обличчі нагадувало про те, що колись і вона була дівчинкою.
У решті шухляд були сховані папери та фотографії, Аба порозкладала їх купками на підлозі. Вона стурбовано схилялася над ними, так, ніби хотіла власним тілом затулити їх від мого цікавого погляду.
Я відчинила дверцята великої шафи кольору вохри, щоб та без зусиль змогла розродитися постраждалим від обстрілу молі одягом. Плащі, кожухи і сукні з шелестом і хрустом повипадали на підлогу, пересипані засохлими апельсиновими шкірками. Одяг мав піти «на бідних», Аба не залишала собі жодної лашки.
Наше столове приладдя, важке і темне, з докором спостерігало за спробами долучити до нього легесенькі алюмінієві ложки і виделки, знайдені на столі. В остаточному підсумку вони опинилися серед сміття, їх прикрив шматок вицвілої церати, на якому вони лежали багато років. Не захотіли ми і півлітрового слоїка з білим нальотом, з якого Прабабка пила підсолоджену кип’ячену воду. Вимитий до блиску емальований горщик на віки вічні упокоївся під диваном, прикритим смарагдовим покривалом; ще кілька днів тому на його поверхні вигойдувався корабель тіла, а тепер запанував повний штиль, жодної хвильки.
Ми працювали довго: жовтий прямокутник під вікном спочатку ріс у довжину, а тоді перемістився на стіну з боку подвір’я; ребра цеглин, які подекуди виступали з її непричесаної поверхні, кольором нагадували мені волосся прадідуся, якого я ніколи не знала.
Ми відсунули піаніно від стіни, зняли з нього темні плахти павутиння; я витягла з кутка якісь брошури, сіла на підлогу і почала їх переглядати. Вони були довоєнні, а може, й дореволюційні, з давно скасованими літерами «гражданки», серед них були й ноти.
— Що це? — запитала я. — Це Мамині речі?
— Її лібрето, — знехотя відповіла Аба, дивлячись убік, як завжди, коли за її словами крилася якась недомовка. Ми дотримувалися неписаної угоди: говорити про Прабабку «вона», а про Маму — «Мама». — Вона хотіла стати оперною співачкою, — вела далі Аба. — У неї був абсолютний слух, прекрасне мецо-сопрано…
Я слухала зі здивуванням: навіщо вона переказує ці загальновідомі факти?
— Думаю, саме від неї Мама успадкувала тембр. У Петербурзі вона була ученицею Наталії Преображенської, це прізвище мало б тобі дещо сказати. Але, на жаль, вона ніколи в житті не співала в театрі. Їй не дали навіть найменшої ролі. Вона була занизька, а тобі ж бо відомо, що на сцені зріст має величезне значення.
Прабабка в ролі оперної співачки? Я не могла повірити власним вухам.
Я дивилася на осяяну стіну за вікном — вона була театральною сценою, на якій я намагалася розмістити Прабабку, я вдягала її в червоно-чорну сукню, вдягала їй на голову блискучу діадему, прикрашала пальці перснями з шухляд — на жаль, марно, бо замість костюмів Кармен чи Аннеріс я бачила запраний халат, зачовгані пантофлі та зморщений великий палець, який мацав стінку чайника, щоби перевірити, чи вода в ньому тепла. Відразу за Прабабкою переді мною з’явився театральний поміст, на якому стояла моя власна мати. Тоді я поставила їх поруч — Прабабку і її — та змусила їх співати дуетом: бабцю і внучку, стару і молоду, низьку і високу. Одній це вдалося, іншій — ні, обидві померли. Та, якій вдалося, загинула молодою; та, якій не вдалося, двигала тягар своєї поразки багато десятиліть.
— Після відмови в театрі вона вступила в хор, на репетиції познайомилася з Прадідом.
— А потім Прадіда заарештували — і почалася війна?
— Найгірше було в Казані: вона мовчала і худла, мовчала і худла; на це було важко дивитися. Пішла працювати на завод. Вона ненавиділа заводську роботу, але завдяки цьому ми мали більшу пайку хліба. Свою порцію вона віддавала мені, бо я росла і весь час була голодна. А потім приїхав на гастролі хор Олексія Павлова. Із цим хором вона виїхала з Казані.
— А ти? — з жахом запитала я.
— Вона не могла інакше, — відповіла Аба з ноткою відчуження. — Спів був усім її життям.
Цеглини перетворилися спершу на скоринки чорного хліба, а тоді на голі стіни вокзальних будівель.