— Мамо, мамочко, не залишай мене! — кричала Аба, біжучи за потягом, який розганявся дедалі більше, а її крик переходив у виття, грубе і низьке, таке не схоже на звуки, які в цей час видавала її матір.
Олексій Павлов, диригент, бравий вродливий майор, дивився з фотографії — дивився просто в об’єктив. Прощавай, ненависний заводе, прощавай, чужа прохідна кімнато! У поїзді нова солістка отримала військову форму, а перша репетиція відбулася безпосередньо в зачиненому купе Павлова, який змусив її видати настільки високі ноти, що вони заглушили прощальне відчайдушне ридання її доньки.
Із Павловим вона зразу «поставила себе» як належить: стала головною солісткою в хорі, а вечорами тільки для нього виконувала свої улюблені оперні арії, краєм ока фіксуючи рівень обожнювання в його погляді. Змінювалися літо, осінь, зима, міста і концерти, аж врешті-решт вони опинилися у Львові, вишуканому, як і нова супутниця Павлова. Майор вирішив, що вони осядуть саме тут — та не переймався чутками про бандерівців, які шастали поблизу міста, забув навіть про дружину-бібліотекарку, яка чекала на нього у Москві.
— У Казані було сумно і голодно. Я жила з нашою шкільною вихователькою. Яке це було щастя, коли мама написала, що чекає на мене у Львові!
Львівська квартирка — тісна, зате в самісінькому центрі. Павлов знайшов таку, в якій не залишилося ніяких меблів від попередніх мешканців, він гидував мародерством, байдуже, що перший час їм доводилося спати на підлозі. Через кілька днів після повернення Аби з Казані він мусив ненадовго виїхати з хором, після чого відразу ж надійшла звістка, що він загинув від випадкової кулі десь на Волині. Прабабка почала палити і ще більше схудла, її щоки й очі запали всередину тіла — туди, де жив її голос. Потім настала перемога, розцвіли каштани і з’явився Герман.
Що правда, те правда: вона ні разу для нього не заспівала. Вона відчувала, що вибух емоцій, який потрясав її єство, конкурує зі співом, бо в її тілі ця любов розташувалася саме в тому місці, яке раніше займав голос. У той період голос нагадував про себе дуже рідко, і лише під час пристрасних статевих актів несподівано здавалося, що тягар її коханого притискає щось на кшталт пізньої вагітності, хоча її живіт тоді був пласкіший, ніж животи найстрункіших балерин.
Після Германового листа голос повернувся з вигнання і почав викидати коники, шукаючи нового виходу, а вона не вміла його приборкати, і під час істерик, які повторювалися дедалі частіше, їй траплялося, немов навіженій, пронизливо кричати, квилити і зойкати, а також низько ревіти і скімлити. У кращі дні голос змушував її підніматися на якесь імпровізоване підвищення в домі та, зі слухачами або без, виконувати улюблені арії. Рятуючись від цих пасом звуків, Аба почала малювати образи, зокрема відомого мені Ісуса в терновому вінку, із зеленим волоссям, із цівками крові та з добре помітною у напіврозкритому роті щілиною між верхніми різцями.
У ще одній коробочці лежали фотографії офіцерів.
Біля деяких стояла Станіслава — дивлячись просто в об’єктив, завжди за вуаллю тютюнового диму, а на обличчі кожного з її супутників був такий вираз, як у Юрія Гагаріна після першого польоту в космос. Протягом багатьох наступних років Прабабка працювала в облраді, а у вільний час безкорисливо займалася тим, що ставила голоси обдарованим військовим — тим, які вміли добре вести чоловічу партію її улюблених дуетів. Спонтанні заняття зі співу відбувалися в її квартирі. Аба слухала з-за дверей.
— Портрет дідуся Олександра, — зауважила я.
Минуло вже багато років після війни, коли біля Прабабчиного берега пришвартувався Олександр Пабіян, народжений під Донецьком маломовний керівник львівського гарнізонного оркестру.
— Вибачте, але це не та тональність. Як ви взагалі керуєте тим вашим оркестром?
Він сподобався вдові своєю покірливістю і меланхолійністю, яку вона спершу помилково взяла за поетичну тугу, а ще тим, що був значно молодший за неї: вона починала старіти і не вміла прийняти це з гідністю. Невідомо, чи вони коли-небудь позували для спільного фотознімка, на якому він би мав нагоду продемонструвати Гагарінів вираз обличчя — якщо й так, то знімок цей, поза сумнівом, пізніше було знищено. Аба додала його портрет до купки інших, притиснула до грудей і занесла у свою кімнату, але, безумовно, не поклала в чорну шкатулку з профілем Шопена на кришці. Керівник оркестру почав відвідувати Прабабку в той період, коли Аба була закохана в піаніста.
— Мамо, можна, я піду сьогодні ввечері?