— Просто і ясно, як удар сокирою, — пояснював Микола. — Одного дня місто розкололося на дві частини.
«Десь я вже це чула», — подумала я, от тільки не могла згадати — де і коли.
— Ти права, — підтвердив він, хоча я не озивалася, — попередня цілісність була всього лише ілюзією, а ти ж бо знаєш, як приємно жити ілюзіями.
Ми пройшли повз школу і вічно закритий Природничий музей імені Дідушицьких, зайшли в колишній Будинок офіцерів.
— Не дивися на меморіальну таблицю, — наказав Микола, затуляючи мені очі, ніби шорами. — Мало того, що вона негарна, то ще й наводить хибні відомості.
Ніхто нас не зупинив у холодному холі, ми піднялися сходами вгору.
— Звідси все почалося. Тут містився Народний дім, головний культурний центр тодішніх русинів, які все більше почували себе українцями. Специфікою цього будинку є три входи з боку трьох різних вулиць: Театральної, Корнякта і Вірменської. Немає такого місця, з якого одна людина могла би тоді стежити за всіма ними одночасно. Саме з цієї причини Вітовський вибрав цей будинок на місце для генерального штабу українського війська — Січових Стрільців.
Я подивилася у вікно, Миколина фігура заступала срібну кульку на вежі ратуші, над якою розвівався український прапор, і за мить, здавалося, вже сама ратуша говорила мені:
— Вояки Вітовського мали неабиякий клопіт із тим, щоби знайти достатньо великі шматки синього і жовтого полотна, яке мусило би замайоріти над ратушею в ніч на перше листопада. Нічого такого в польському Львові не було. В останній момент ситуацію врятував сторож «Народної торгівлі» — витягнув прапор, який вивішували на крамниці з нагоди великих свят. Після війни його зберігали в музеї. А потім цей прапор знищили совіти. Це перший експонат моєї уявної колекції, яку я хочу тобі сьогодні показати.
Із верхівки вежі стікали — аж до самої землі — дві плахти яскравої тканини, тягнулися за нами вулицею Театральною, я потайки приміряла їх до Миколи, загорнула в них його тіло, хотіла знати, чи йому би личило мучеництво, але мої фантазії розбилися об його суворий погляд — він не збирався ділитися зі мною спогадом про тіло, загорнуте в прапор. Інші руки відкрили і поцілували знайомий шрам між лопатками, інший язик злизав засохлу кров із веснянкуватих лугів, інші долоні обрядили тіло і припасували його до твердої постелі труни.
— У ключових точках міста Вітовський наказав встановити кулеметні гнізда. Стволи кулеметів цілилися в перехожих на площі Святого Духа і на Гетьманських валах, стирчали з балкона Опери, з тераси кав’ярні «Віденської».
— Стріляти звідти — це місцева традиція, — пожартувала я, але ніхто з нас не усміхнувся.
Адже були й інші традиції — наприклад, грати в шахи на алеї, що вела до Опери, ми саме проходили повз лавочки з пенсіонерами: «Доброго дня!» — «І вам доброго!» — «Дозвольте?» — «У мене білі, отже, я починаю…» — «Тепер хід чорних…» — цікаво, хто виграє цю партію?
— Перше листопада дев’ятсот вісімнадцятого року було для Львова трагічним днем. Початком кінця міста — такого, яким воно було доти. І не має значення, як війна точилася далі. Не має значення, хто переможець, а хто переможений.
— Потрібні два паралельні міста з двома різними назвами, Львув і Львів — це те, що тоді вийшло на яв, так? — запитала я. — Два міста — але з одним і тим же Ринком, трамваями, каштанами? Одначе місто було одне, і тому почалася війна, яка його дощенту розполовинила?
Присадкувата будівля Опери ледь мріла на гладенькій поверхні наповнених газом кульок, які пучками росли з рук торговців уздовж алеї, вони були частиною поганої сценографії — настільки ж поганої, як сценографія її похорону: прапори, юрми, оркестр. Інший хтось подарував їй останній погляд, інший замкнув труну.
— Будь обережна з каналізаційними люками, — застеріг Микола, коли ми обходили театр, — вони не завжди щільно закриті, в них легко можна провалитися.
Вулиця Городоцька виглядала немов розпечений тунель без жодного деревця, тут трамваї, легковики і маршрутки ламали одні одним плани на смузі перешкод, тобто на горбкуватій бруківці, ми вийшли на проїжджу частину, ігноруючи правила дорожнього руху, з усіх боків нам сигналили, а ми котилися по колії, ніби два трамваї, а може, як трамвай, складений із двох вагонів.
— Я не поведу тебе по місцях бойової слави жодної зі сторін. Не покажу героїки і символів, уникатиму зачовганих формулювань на кшталт «захисники Львова». Нічого не скажу про дітей, яких пізніше назвали «орлятами». Покажу лише кілька відкинутих або забутих речей. Таких, які не вкладалися в легенду.