Після злощасного прапора був невдалий вибух. Микола розповідав, а я собі все це уявляла — українських хлопців, загублених серед чужих їм міських кам’яниць, польських хлопців, яким, хоч вони й були в себе, не вдалося підірвати казарми: може, тому, що в попередні роки вони готувалися до чогось іншого, ніж підривання казарм. Пісок був усюди, у чоботах і в повітрі, він здіймався навколо, розсипаний по бруківці, здавалося, що зараз повіє вітер — і почнеться піщана буря, під час якої пил, змішаний із теплим повітрям, підніметься понад головами і трамваями, і понад куполом святої Анни — церкви, розкаряченої між вулицями Городоцькою і Шевченка; церкви, яка в радянські часи була меблевим магазином.
Не піском, а іншою, світлішою речовиною напихали собі кишені польські студенти, потім вони спускалися в каналізаційні канали, добре почуваючись у клоаці рідного міста, раз у раз доходили під землею до казарм Фердинанда, найбільш висунутого на захід причілка українського фронту. Працювали як ті мурахи, з повними кишенями снували вгору і вниз. Вороги обстрілювали їх із казарм, і їм навіть на думку не спало, що в цей самий час до них добираються з-під землі, що в підвалі з кожним днем росте гора небезпечного порошку.
Клоака коханого міста. Канал під театром. Найбільший сором мого життя.
У день «Д» вулицю струсонуло, але казарми Фердинанда навіть не здригнулися. Поляки з вулиці Бема неправильно розрахували відстань: бабахнуло на кілька метрів далі, ніж треба.
«Я тебе кохаю», сказане під примусом, «я тебе кохаю», яке нічого не варте, «я тебе кохаю» — єдине й останнє перед смертю, після чого вже нічого не можна буде виправити.
Ті, в казармах, панічно боялися вогню. Ірраціональна паніка прокидалася в них від вигляду палаючих просяклих гасом ганчірок, які в багатьох місцях одночасно призводили до початку пожежі. Хлопці з казарм зростали у сільських хатах під солом’яною стріхою, вони не знали, що грубезні кам’яні мури вогонь не здатний пожерти так легко. Серед цих хлопців був поет Роман Купчинський. Він саме сидів в одній із кімнат, коли раптом зайнялися двері. Кілька секунд — і язички полум’я перетворилися на палаючу стіну, яка посунула на нього. Води не було, під рукою стояла каструлька борщу, Роман блискавично її вхопив. У червону пащеку вогню хлюпнула червона рідина. Так мирні плоди тихого підльвівського села здолали звіра війни.
Зовсім інакше бувало, коли звір приходив до мене уві сні — я не мала як захищатися, та й навіщо? Він ніби не цікавився мною, але й не дозволяв мені вийти, я мусила на нього дивитися, це було в цирку, але не у справжньому, на Городоцькій, де на арені здіймали куряву жовті пантофлі клоунів і танцювали дресировані котики з бантиками, а в якомусь незнайомому цирку, влаштованому в колишньому костелі. Там відбувався сольний виступ звіра — він танцював без страхувальної лонжі під самим куполом, він жонглював кульовою блискавкою, показував акробатичні трюки перед глядачами, які ревли і реготали. Мене пронизував холод від думки, що я беру участь в оскверненні святині, що дивлюся на те, як страшний звір господарює там, де місце належить шестикрилим серафимам. Я все більше крижаніла і крижаніла, аж настала мить, коли чудовисько розгойдалося на трапеції і під залпи реготу полетіло над головами спраглих видовища просто на мене. Коли цей звір опинився на відстані простягнутої руки, він видув просто мені в лице кульку з жуйки.
Після розпаду імперії будівля цирку на Городоцькій почала занепадати. На фасаді шматками відлуплювалася штукатурка, а тротуарні плити біля входу розкришилися, втративши свою колишню форму, утворилися виступи, вибоїни і викривлення. Так, як воно буває з людьми, чиї обличчя під старість розкривають усю правду про їхні життєві вибори, — і тут також дитяча ідилія, позбавлена змоги прикидатися такою й далі, оголила всю свою пронизливу бридоту. Лице Маріанниної матері — кульгавої недійшлої художниці — Микола втік із похорону ще й тому, що хотів уникнути необхідності дивитися на це лице.
Ми проминули цирк, піднялися на пагорб, увінчаний витонченим храмом.
— Наступний мій експонат — це листи, — сказав Микола. — У дні, коли поляки й українці вбивали один одного, двоє архиєпископів писали один одному листи, які кур’єр проносив через лінію фронту.
Над собором святого Юра майорів біло-червоний прапор. «У Шептицького — Польща, а в мене — Україна, — писав архиєпископ Юзеф Більчевський. — Хай би братовбивча війна чимшвидше ся скінчила, бо ж по всім чекає нас Суд Божий». «Під час обшуку в моєму палаці, — скаржився у відповіді Шептицький, — польські солдати переглянули все приватне листування». Більчевський на це відповідав, що не може спати, бо українські кулі влучають у його вікна, і пропонував, щоб у найближчу неділю всі троє, вони й архиєпископ Теодорович, «кожен у своєму соборі місто і країну довірили Найсолодшому Серцю Господа Ісуса, з проханням відвернути від нас громадянську війну й анархію». Відрізок між двома пагорбами і справді невеликий, від святого Юра можна блискавично збігти вниз, а тоді залишається ще тільки трошки вгору, до палацу біля підніжжя Високого замку. Йти прямою дорогою не було змоги, всюди барикади й патрулі, всюди стріляють, тому кур’єр ховався в бічні вулички, в купи неприбраного від початку війни листя, у якийсь момент йому здалося, ніби він ступає не по листю, а по листах, які він у цю війну носив із одного пагорба на інший, від Шептицького до Більчевського — і назад. Надворі листопад, рано темніло, з відкритих дверей святої Анни чулося «Королево Польщі, молися за нас», пахло димом, до вільної Польщі було і ближче, і далі, ніж будь-коли. На одному пагорбі йому шептали, що в Шептицького за вівтарем є телефон, безпосередньо з’єднаний з руським фронтом, а на другому переконували, що Більчевський наказав встановити у своїй спальні електричний дзвінок, виведений у помешкання кліриків. У попередні роки у листопаді було повно снігу, а цього року — ні, цікаво, чи тоді, коли сніг нарешті випаде, люди у Львові й далі вбиватимуть одні одних? На бічних вуличках робилося тісно, безстрашний ліхтарник проїжджав на велосипеді з довгою металевою тичкою, відчиняв скельця-дверцята і запалював газ у ліхтарях, а кур’єр думав про листи, які проносив у внутрішній кишені плаща, він не посмів би їх розпечатати, навіть якби йому до голови приклали пістолет, і не хотів знати, про що вони, лиш би архиєпископи й далі писали один одному, лиш би й далі возносили над вулицями свою молитву, яка плавно переносила кур’єра з одного пагорба на інший і робила невидимим для солдатів по обидва боки фронту. «Та що ж це за варварство — українці на захоплених ними вулицях замазують польські написи багнюкою і нищать пам’ятники», — обурювався Більчевський у листі до Шептицького.