Ослаблена довіреною мені таємницею і болем голови, я прилягла на траву. Мігрені з’явилися тоді, коли я почала бути з Миколою. Безсилою виявилась навіть Аба, яка колись врятувала мене від свинки і вітрянки, вошей і глистів. «Мігрень не лікується», — переконували її знайомі лікарі, але вона не здавалася, шпигувала мене все новими і новими таблетками — всуціль білими, тільки різного розміру і форми, проте жодні з них не допомагали. Аба була здивована, а я — ні, для мене ситуація була ясна як день: біль є безпосереднім наслідком гріха, тобто роману з жонатим мужчиною.
Микола теж лікував мене білими пігулками, його були менші, схожі на зернята. Як і Аба, він не допускав думки, що вони могли б виявитися неефективними, приносив щоразу нові різновиди, жменями засипав їх мені до рота, а я, давлячись, белькотіла, що страждання є наслідком гріха, на що він підтакував, а тоді, так само в рамках терапії, масував мені рот своїм жорстким язиком. Аба насміхалася з гомеопатії, а я ковтала все, що вони приносили, мені було байдуже.
Ми обоє були втомлені подорожжю польсько-українськими бойовими шляхами, сонце розпалило в моїй голові вогнище, у ньому тлів наростаючий біль, міліметр за міліметром здобував нові позиції, розширював фронт наступу, хотів завоювати мене цілком, а я не чинила опору, відчиняла перед ним ворота, поспішала підписати акт капітуляції. Опустилась у купу бур’янів, взяла в Миколи запалену сигарету. Ми сиділи на лужку неподалік колишнього Палацу піонерів, ще однієї радянської напівруїни, пізніше перейменованої на Палац молоді, хоча «палац евтаназії» було б доречніше, сигарета закінчилася, та однаково на мою блузку сипався сірий пил — певно, тиньк зі стін. Попіл, попелища, могили на вулицях, у скверах і на подвір’ях — звичайний баланс громадянської війни, пожежа закінчилася, залишилися смуги диму, але й вони зникнуть, як тільки після останньої затяжки недопалок буде викинуто у смітник. Я обернулася, щоби попросити в Миколи наступну сигарету, і побачила, що він заснув: кожна частина його тіла була розкладена на траві окремо — так викладають знахідки археологічних розкопок, коли треба, щоби кожен предмет можна було добре роздивитися з усіх боків.
Попіл із пачки сигарет, яку я випалила, накреслив на траві коло, в якому я сиділа, дивлячись, як Микола розплющує очі й поволі розправляє кості.
— Як ти це все поєднуєш? — пошепки запитала я. — Скульптуру, лекції, історію Львова?
— До тридцяти років треба інтенсивно вчитися. А потім людина вже тільки перевіряє себе в ділі.
Мій час до тридцяти років уявлявся мені як довгий вузький коридор із безліччю напіввідчинених дверей з обох боків — на щастя, достатньо довгий, щоби тривожний момент «перевірки» надійно ховався десь удалині. Ми рушили в бік трамвайної петлі.
— А що б ти зробив, якби нині у Львові вибухнула польсько-українська війна? — запитала я.
— Я б застрелився, — відповів Микола голосом, наїжаченим суворою правдою, і владним жестом зупинив сімку, яка однаково мала кінцеву зупинку в тому місці, до якого ми якраз дійшли.
Вітраж II
Новий будинок серед старої забудови називали «пломбою», хоча якби ми хотіли точніше дотримуватися стоматологічної термінології, його би треба було назвати радше «протезом». У нас не було сумнівів, що він сюди не пасуватиме, що в товаристві австрійських будівель шляхетного походження він виявиться байстрюком, тому очікування його народження, яке тривало всю весну, літо й частину осені, було цілком позбавлене радості. Почалося з того, що на вузенькій вуличці запанував гамір, то тут, то там проїжджали самоскиди з цементом, а за квапливо встановленим синім парканом раз у раз згинався у поклонах фальшивому божеству довгий жовтий кран.
Тієї весни Микола отримав термінове замовлення, і ми бачилися мигцем: удень — кава-еспресо в похмурих забігайлівках, що гордо називали себе «кафе», вночі — трава Стрийського парку: погано освітленого, погано прибраного, тихого; ця трава пахла бузком. Ми уникали підходити до мого дому через Абу та її обурені погляди, що концентрували всю її огиду і несприйняття нашого зв’язку. Ми також трималися віддалік Миколиної майстерні, бо він вирішив, що нова скульптура має стати для мене сюрпризом, відтак я побачу її тільки в променях цілковитої готовності.
Я погано переносила сидіння вдома ще й тому, що Аба почала гірше себе почувати. Ліки, які протягом останніх десятиліть давали їй полегшення, тепер перестали діяти, а нових не винайшли. Її боліли всі суглоби, а найбільше — маленькі кісточки, коліна і пальці. Доволі часто крізь прочинені двері я чула, як вона, лежачи на тапчані, тихо стогне від болю. Вона їздила на консультації до знайомих лікарів, але поверталася нерозраджена: ніхто не знав, що їй робити. У повітрі висіла безпорадність: я не могла зрозуміти, як мені зупинити її хворобу, що з кожним днем посилювалась, а вона не могла припинити мій роман, який, на її переконання, руйнував моє життя. Натомість я була впевнена, що те, що з нею відбувається, — також і моя вина.