Прабабка не довіряла ланцюгу. Коли він був розтягнутий між дверима і зовнішнім світом, вона говорила, що треба прислухатися, чи хтось не наближається до дверей і не збирається перекусити його ножицями для різання металу.
І справді, іноді було чути швидкі кроки на сходах, і хтось з’являвся з того боку — у шпарину прослизали два гнучкі пальці, які металися на всі боки в пошуках заблокованого кінця ланцюга; один напружувався, щоб його схопити, а я, замість того, щоби простягнути руку і допомогти зсередини, пасивно за цим спостерігала. Потім якийсь час тривала шарпанина, пальці боролися з металом, а я починала пританцьовувати на місці від емоцій, аж поки не наставав вирішальний момент: пальці скидали металеві пута, приборканий ланцюг стукав по дереву, двері розчинялися навстіж, і всередину вривалася богиня — легковажна, дзвінкоголоса та енергійна Мама.
Ритуали, пов’язані з замиканням дверей, роками повторювалися без змін, але чим сильніше Радянський Союз тріщав по швах, тим більше душі вкладала в ці ритуали Прабабка. Вона жодного разу не сказала цього вголос, проте я підозрюю, що вона не була прихильницею радянської системи, хоча не вболівала і за тих, хто бажав її краху. Найімовірніше, вона належала до людей, які помічають специфіку суспільного ладу, в якому їм довелося жити, лише тоді, коли він починає зазирати у вікна їхніх власних будинків. Той лад, який зазирнув до неї у тридцять сьомому, залишив на ній знак на ціле життя. Тому чим частіше люди виходили у Львові на вулиці, чим голосніше говорили про речі, що досі були оповиті мовчанням, тим старанніше вона перевіряла вечорами, чи наші вхідні двері щільно замкнені.
Коли десь за рік до своєї смерті Мама несподівано перейшла з російської мови на українську, обряд замикання дверей збагатився новим елементом. Закінчивши звичайну щоденну церемонію, Прабабка підперла двері плетеним із лози кошиком з брудною білизною, і з наступного дня робила так щоразу. Тоді ж вона почала все частіше говорити про «бандерівців». Коли ми залишалися самі, розповідала, що вагон, у якому в сорок четвертому вона їхала до Львова, був ними обстріляний, і що вона дуже їх боялася — майже так само, як німців. Тепер вона відчувала те ж, що й тоді: вони знову добиралися до її вагона, а коли визирала у вікно, то бачила, що «бандерівців» очолює її власна внучка — моя Мама. Та, з якою вона вже багато років не розмовляла. Та, яка проти її волі стала співачкою і всупереч її життєвим ідеям боролася за незалежну Україну. Таким чином кошик із брудною білизною став ще одним ярусом барикади, яку Прабабка і Мама роками вибудовували між собою.
Тоді ж Прабабка взяла за звичай залякувати мене лінгвістично. Чекала в передпокої, перекриваючи мені шлях власним тілом.
— Ніде не говори голосно по-російськи! — повчала вона. — Незчуєшся, як затягнуть у порожню браму і закатують!
Наступного разу запитала, чи я знаю напам’ять «Заповіт» Шевченка.
— Ловлять жінок і дітей, тягнуть у скритне місце і наказують читати напам’ять. Якщо помилишся, зґвалтують і закатують.
Я не боялася, бо не могла собі уявити вуличну контрольну з української літератури, мені не вірилося, що поезію можна поєднувати з насиллям.
Увечері того дня, коли тіло Мами, загорнуте в синьо-жовтий прапор, принесли додому, Прабабка закинула ритуал замикання вхідних дверей, вона навіть не зачинила їх як треба. У цьому був знак капітуляції: Прабабка так старалася, а «вони» знову прийшли і зруйнували цілий її світ. Маму поклали в середній кімнаті на столі, по боках запалили довгі свічки. Розтоплений віск залишив на дубовому паркеті світлі сліди. Набагато пізніше я дізналася, що Абі довелося підкупити кількох офіційних осіб, щоби не робили розтину і не затримували тіло в морзі — це вдалося завдяки її зв’язкам у медичному світі, як лікарка вона колись була затребуваною.
Та все ж невтручання КДБ Абу вразило. Могло здаватися, що «вони» тепер подбають про те, щоб затерти, перебрехати або затушувати смерть, яку самі ж спричинили. Той постріл був недоречністю, звідки не подивись: мало того, що невлучний, він іще й пролунав для Львова немов дзвін, який наказував тим нечисленним, хто ще вагався, вийти на вулиці. Нічого кращого Мама не могла би для себе бажати (інша річ — Аба, я чи Прабабка). У перші дні після пострілу всі говорили про обставини цієї смерті: про нелегальну маніфестацію біля Клумби, де вимагали вільних виборів, про снайпера, який зачаївся неподалік, на даху будинку, в якому до війни розташовувалася прекрасна кав’ярня «Віденська». Вважали, що снайпер отримав наказ стріляти в Чорновола, але Маріанна так енергійно рухалася в кузові машини, який слугував трибуною, що закрила відомого дисидента собою. Було використано пневматичну зброю, тому ніхто не почув пострілу, але побачивши криваву пляму, що розквітала на бежевій сукні співачки, частина людей почала втікати. Вячеслав Максимович продовжував мітинг. Він був призвичаєний до смерті — не в сенсі якоїсь внутрішньої байдужості, а в силу загартованої за літа в таборах незламної відваги: колишні співв’язні навіть називали її «патологічною». У натовпі знайшовся лікар, Чорновіл передав Маріанну під його опіку — і продовжив мітинг. Його намагалися заступити собою від куль і навіть силоміць стягнути з вантажівки. Однак пострілів більше не було — і досі ніхто не знає, чому. Так чи інакше, але того дня Чорновіл дістав від Мами в подарунок додаткові десять років життя. Припускаю, що він згадав про це в дев’яносто дев’ятому, в момент, коли у його машину на бориспільській трасі врізалася вантажівка.