Микола стояв по лівий бік, сам. З цієї нагоди він вдягнув урочисту попелясту сорочку без вишивки — його волосся своїм кольором все більше нагадувало саме цю барву. Микола імітував аристократичну байдужість: великий митець, якого ніхто не розуміє. Він не принизився до того, щоби дивитися на щось чи на когось, — споглядав невидиму за будинками далечінь.
А я весь час дивилася. На цілком непогану композицію плаского рельєфу, який, однак, виглядав як випуклий. І який висів страшенно низько. Який ніяк не пасував до оточення і прекрасно вписувався в страхітливі новочасні нарости, яких було повно на стінах міста. З таблиці мене міряла поглядом ще одна барбі мейд ін юкрейн, яка марно розкривала свій риб’ячий рот, щоб заспівати, — і цими вбитими разом із нею звуками вона мала закликати до боротьби натовп дрібних роботів з прапорами. Я дивилась на неї і дивилась. А тоді теж затуманила собі очі — але мистецькою імлою. За нею з’явився спершу вівтар XVIII століття роботи Себастьяна Фезінгера з барельєфом святої Маріанни — білої, алебастрової, примарної; потім з поверхні мінералу — яка, втім, ясно прозирала — виринула покрита ластовинням і небажаними волосками шкіра, подекуди шорстка на дотик, трохи аж наче велюр, деінде гладенька, як атлас. І тоді стали видимими подовгуваті нігті й очі з жовтуватими сонечками навколо зіниць. Ще я хотіла викликати в пам’яті голос, але мені це не вдалося: нічого, тільки гудіння нікудишнього міського транспорту. Таблиця була відлита з бронзи, а отже, через якийсь час вона позеленіє. Випереджаючи хід подій, зазначу, що так і сталося. А члени молодіжної націоналістичної організації, яка потім кілька разів змінила назву і форму, зобов’язалися запалювати під нею свічки. Першого листопада, першого січня і в липні — в річницю смерті Маріанни.
Тут пролунав іще інший гуркіт, і я з полегкістю подумала, що будівля театру почала (чого вже багато років усі боялися) западатися під землю, — та це всього лише на завершення урочистості заспівали якусь патріотичну пісню.
Потім були аплодисменти. Мер міста потиснув Миколі руку і, забравши лавочку, поїхав своїм чорним «вольво» до розташованої за кількасот метрів ратуші. Я дивилася, як Микола представляє чиновницю з питань архітектури своїй дружині та як вони втрьох бесідують. Надивившись, почала поволі йти в бік дому.
Микола наздогнав мене на рівні Етнографічного музею.
— Я буду чекати тебе о восьмій під каплицею Боїмів, — шепнув мені на вухо. Взагалі-то він міг би говорити і вголос: усі однаково про все знали. З безпечної відстані мені махав просторий рукав його дружини, а сама вона усміхалася до мене: кістлява, фальшива.
Я не пішла до Боїмів, залишилася сама. Спершу я хотіла поїздити по колу якимось трамваєм, але занадто боялася контролерів, тому вибралася поблукати містом. Погулянка, Личаківський цвинтар, потім — Високий замок. Коли стемніло, я лежала на вогких лугах Кайзервальду, мене кусали мурахи й комарі. Тим часом мене шукали всюди: у Катедрі, у Миколи, а також за різними телефонними номерами з моєї телефонної книжки. До будівельного майданчика я добралася близько пів на сьому, безхмарного сонячного ранку — такого свіжого, ніби він розливався над кипарисами середземноморського курорту, а не над старим і замученим історією містом. Я на кілька хвилин розминулася зі «швидкою» — та забрала Абу, в якої вночі стався інсульт.
Майдан
«Це тісний запах, — думала я, — якщо запах можна описати цим словом»; його солодкість була відразлива і зайва, на межі розкладу, він наштовхував на думку про ящик напівзігнилих яблук, може, не так зігнилих, як скислих, таких, які багато місяців пролежали в підвалі. А я ж багато днів плакала, не очима, а носом, з мого носа витікала якась соромітна рідина, яку я ніяк не могла зупинити, і ще я не відчувала запахів — ні сигарет, ні улюблених парфумів, — хоч я всього лише наковталася газу на Грушевського, тоді як у того хлопця під ногами розірвалася світлошумова граната і знищила його очі.
Газ із запахом гнилих яблук — надзвичайно їдкий, заборонений усіма міжнародними конвенціями, — спускався в мій живіт, а я бігла за ним, зісковзувала у власну утробу, незважаючи на пошкоджене внутрішнє сполучення, пізніше почала плакати через ніс, виливала із себе якийсь потік, немов ріка, схована під шкаралущею міста. Я плакала за очима того хлопця: відкритими вони були голубі, а згаслими — нагадували веселку, їх оточували жовті, фіолетові і зелені промені, дедалі світліші, бо він весь час посміхався. Посміхався тоді, коли в київській лікарні стало небезпечно, тож його треба було звідти вивезти, коли їхав лежачи в старих «жигулях», коли польські ченці переводили його через кордон, і навіть тоді, коли почалися довгі дні чекання на повернення зору.