Інші теж пам’ятали, але недовго. У перші дні люди говорили і кричали, дзвонили і приходили до нас — це так сильно мене дратувало, що я ціпеніла від люті, змішаної з безпорадністю; і навіть через багато років, коли я бачила, як зі свічки накапує на підлогу рідкий віск, до мене повертався цей стан. Усупереч традиції, яка наказувала ховати на третій день після смерті, похорон призначили на наступний день, і навіть, як не дивно, ніхто не став на заваді, коли Аба почала залагоджувати місце на Личаківському кладовищі — в найважливішій некрополії Львова. Щоправда, у вісімдесятих роках там іще не забороняли ховати померлих, але вже тоді це потребувало численних спеціальних дозволів, які Абі вдалося роздобути воістину блискавично. Звичайно, маніфестацію, на яку перетворився похорон, брутально розігнали, звичайно, хтось «від них» прийшов до директора Опери і діймав його питаннями про Маріанну, звичайно, протягом наступних місяців хтось раз за разом ліквідовував грубезний шар штучних квітів, який щодня наново вкривав могилу. З останнього я навіть раділа. Ковдра із жовтих пластикових нарцисів ображала мій естетичний смак, до того ж мені здавалося, що вона ще більше відділяє мене від Мами. Потім із цим теж дали собі спокій, і надалі квіти вже так і залишалися на кам’яній плиті. Осінь прикрила їх ковдрою з листя.
З першого ж дня Аба чекала, що її викличуть «куди треба». Пізніше вона зізнавалася мені, що уявляла такий візит десятки тисяч разів. Вона призвичаїлася до думки про це з раннього дитинства: коли їй було сім років, вона жила в Ленінграді, й убили її батька, а коли їй було під шістдесят, вона жила у Львові, й убили її доньку. Між першою і другою подією вона не переставала «їх» ненавидіти, а також більш чи менш відверто це виявляти. Коли в сорок четвертому Аба — ще дівчинка-підліток — потрапила у Львів, то вирішила стати одноособовою організацією руху опору: сама робила і розносила людям по поштових скриньках листівки, у яких було написано, що Сталін — злочинець. Я досі не розумію, чому її ніколи не спіткали за це ніякі репресії — у мене нема на це іншого пояснення, крім особливої опіки ангельських сонмів. «Сірий будинок» на Дзержинського вона відвідала тільки раз, невдовзі після смерті Сталіна: дошкуляла «їм» офіційними запитами з питаннями про долю свого батька. Йдучи «туди», вона видалила, вивела зі свого обличчя ненависть, покрила його, немов полотно, новим ґрунтом, намалювала на ньому зовсім інший вираз — і все це заради того, щоб вирвати з «них» хоч якусь інформацію. «Там» її прийняв майор із цинічною кривою усмішечкою. Він тримав справу її батька — та, попри всі прохання, так і не дав їй папку до рук. Загадково заявив, що батько помер «десь на півночі». Додав також, що тепер вона не мусить носити тавро доньки «ворога народу»: жертв сталінського терору було реабілітовано. Вона й далі не знала ні дати, ні місця смерті батька: «вони» дуже старалися, щоб люди роками жили в тіні своїх немовби напівубитих рідних.
Зовсім інакше сталося з Мамою: її смерть засмоктало у порожнечу, вона провалилася в щілину між епохами. Тепер уже Абу нікуди не викликали: у «них» раптом з’явилися важливіші справи.