Выбрать главу
І навколо ніч вогняною лавою, і київська траса десь під Полтавою, і в кожній фурі тінями темними ховаються перелякані демони.
І зорі зависають в напрузі, і морок ховається в кукурудзі, і душі померлих смертю страшною тяжко літають над окружною.
І темно в їхніх очницях порожніх, і гріються в кабаках придорожніх нічної тиші дзвінкі оркестри, і проститутки — добрі, як сестри,
і вбивці з латаними серцями, і діти з яскравими олівцями, і кельнери з паленим алкоголем, і відьми з гострим підшкірним болем,
і перевізники чорної нафти, і просто беззахисні їбанати, і жовті біженці звідкись з Китаю — я всіх люблю і всіх пам’ятаю.
І навіть якщо я забуду про когось, чиєсь ім’я чи знайомий голос, мені ще стане часу і нервів, щоби згадати усіх померлих.
Тому літайте, мої хороші, доки тривають ці ночі найдовші, доки тягнуться ці дороги, літайте попри всі застороги.
Я вигрібатиму між берегами, я розберуся, врешті, з боргами, я вириватиму вам гортані. Доброї ночі, мої кохані.

2008

Воєнкомат

Мама каже: сходи в воєнкомат, поговори з начальником. Може, візьмуть тебе в армію. Армія зробить з тебе людину. Скільки можна: баби, наркотики, всі ці ваші молодьожні барбітурати, в конце-то концов! Давай, малий — сходи в воєнкомат.
Але я їй кажу: ма, ну шо за діла, ма, який воєнкомат? Ми давно ні з ким не воюємо, ми — позаблокова країна. Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас вся оборона така. В нас оборона гірша, ніж оборона Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду.
Але мама каже: малий, я вже стара, ось я помру, і хто про тебе, урода, подбає? Подивись, малий: хата без ремонту стоїть, ти, сука, весь клей винюхав, обої нічим приклеїти. Давай, малий, сходи в воєнкомат.
Ну, чому, — каже вона, — ти не хочеш піти? Чому не поговориш з їхнім начальником? Ну, як чому, — кажу я, — ну, ма, ну як чому? Як це чому? Та тому, що я дебіл! Ти розумієш — дебіл! А дебілів у армію не беруть! Навіть в нашу, українську!
Що б я робив, якби раптом став сапером? Я б викопував протипіхотні міни, ховав би їх під ліжко, і слухав уночі, як вибухівка пускає своє коріння, ніби цибуля.

2008

Свято, яке завжди з тобою

Ми про нього уже встигли забути, і тут раптом він помер. Родичі вирішили сповістити колег. Сповістили нас. А ми, ну що ми, як ми зазвичай поводимось на поминках?
Хтось із нас здивувався, що він помер. Хтось здивувався, що він помер лише зараз. В дитинстві ми читали його книжки, можливо тому і виросли такими злими.
На поминках всі говорили про літературу і читали свої вірші. Хтось побіг за шампанським для жінок. Хтось намагався підкотитись до вдови і питався, чи є в неї хлопець. Хтось побив молодого поета, який писав патріотичні сонети.
Той лежав на підлозі, облитий шампанським і сльозами вдови, а над ним люто нависали колеги по цеху і вимагали, аби він піднявся і продовжував бійку, оскільки лежачих вони не б’ють.
І поруч із ним лежали потоптані аркуші з сонетами і загублена найстарішим із поетів вставна щелепа, яку він загубив, вимагаючи, аби молодий піднявся і продовжував бійку.
І перш ніж вдова устигла викликати наряд, вони били посуд і друкарську машинку покійного, читаючи вірші і говорячи про літературу.
Поезія — цей останній плацдарм для нескорених, гідна відсіч суспільній зневірі. Поети тримаються разом, ніби матроси крейсера. І коли крейсер безнадійно іде на дно, поети підставляють обличчя вітру і співають гімн братерству і вірності високими чистими голосами. Лише хтось один, весь час, від першої ноти, постійно шамкотить своєю вставною щелепою.