2008
Хороші молоді поети
Життя завжди робить чіткий розподіл.
Залежно від того, на якому боці
ти опинишся, і складається твоя
кар’єра. '
Пам’ятаю, коли ми всі були
молодими поетами, серед нас
була компанія, вони були на гарному
рахунку в старших, їх вважали
хорошими молодими поетами,
про них говорили — хороші
молоді поети, це хороші
молоді поети.
Вони дивились на нас і сміялись:
— Що — знову йдете пити? Ну, ну.
Самі вони, ясна річ, ніколи не пили.
Вони збирались і читали вірші,
п’ючи при цьому кефір. Вони говорили
про нас: раз уже ці блазні вважають,
що справжній поет має упиватись до
смерті,
то ми будемо упиватись кефіром!
В їхніх віршах росла трава і
світило червоне сонце, і їхні юні
жінки притискались до них і шепотіли:
ми збережемо нашу молодість,
нашу поезію,
ми завжди будемо разом,
з нашою молодістю,
нашою поезією.
Ось така тоді була література.
Життя робило розподіл,
поети поспішали перебігти
на сонячний бік.
В той час, як ми з друзями били одне
одного по черепу з носака,
вони розливали свій кефір.
В той час, як ми хотіли
продати нирку одного з наших,
вони входили в ніч,
ніби в глибоке море.
Коли я говорив: мені 19,
я сам знаю, що треба робити,
один із них тримав за руку свою дівчину
і говорив про поезію.
Коли я заливався болгарським бренді,
він сміявся: поезія, — говорив, —
приходить сама собою,
не напружуйся
так.
Коли я заливався гівняним болгарським
бренді,
він лише сміявся
і подавав руку допомоги.
Ну і що далі?
Вранці я ригав, випльовуючи в
світову порожнечу рештки бренді.
А він отримав розлад шлунку
після усього свого кефіру
і наклав повні штани.
Прямо на очах
своєї дівчини,
прямо в присутності
інших
хороших молодих поетів.
Я завжди говорив: вся справа
в грамотно вибраному
творчому кредо.
2007
Марадона
2007
Прощання слов'янки
Скільки доводилось бачити даунів,
але таких навіть я не бачив —
один у футболці Звоніміра Бобана,
інший — у футболці Бобана Марковіча,
така собі збірна Югославії з клоунади.
Ага, і ось вони сідають до вагона і відразу
дістають карти і починають грати на гроші.
А грошей ні в того ні в іншого немає.
Але чорта з два, — думає Звонімір Бобан, — зараз
я роздягну цього клоуна, — думає він
про Бобана Марковіча, — зараз
я виб’ю
з нього
все гівно.
І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу: братіку,
братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня,
бо вже у Відні все буде до наших послуг,
і шенген упаде нам до рук, мов перестигла груша.
Проститутки, братіку, витиратимуть
нам кросівки
своїми косами,
ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,
як два Ісуси,
ти і я, братіку,
ти і я.
Ага, — відповідає Звоніміру Бобану Бобан
Марковіч, — аякже, як два Ісуси,
виб’ємо з цього міста все гівно,
перехопимо в цих йобаних
українців ринок крадених мобільних телефонів.
Ти лише уяви, братішка, скільки у
світі загадок і таємниць, скільки борделів
і крадених телефонів:
нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя
на віслюках.
А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,
життя розтягується, мов баян, я буду
тягнути його в один бік,
а ти — в інший.