Дитяча залізниця
Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії,
в березні, коли містом товчеться безліч божевільних,
гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах,
як тритони обертаючи за світлом коричневі очі;
щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ
і сипле в твої долоні
пригоршні молюсків і равликів,
комет і річкового каміння.
Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі
зупинялись, наче будильники
з тисячею ослаблених пружин;
сховавшись під небо,
котре летіло з двома світилами,
мовби людина з двома серцями,
рудоволосі дівчата
які тримали сутінки на кінчиках язиків,
співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі,
було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів;
і з пагорбу, де закінчувалось місто,
видно було залізницю,
якою добирались додому робітники.
Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля
вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися
в шахтарському селищі.
Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі,
крам і світила,
і, повернувшись, зникає за пагорбом?
За кожен невидимий видих
вимучених за ніч метеликів,
за кожного із сиріт, котрі кожного ранку
складали постіль, мов парашути,
за кожен з кларнетів в твоєму горлі,
які не дають тобі просто дихати,
перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу,
заплачено нашим життям.
Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок,
досвід постане, мов риштування,
кріплячи ще не стійкі дитячі легені
дротами і крейдою.
І цей сніг також, наче старе полотно,
складений в громіздких шухлядах неба,
не накриє твоєї печалі. Лише дивись —
протяги гуляють від кордону до кордону
і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали
і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах,
плавають в темряві, сплескуючи хвостами,
довкола твого серця.
2002
Внутрішній колір очей
Ось на сходах університету сидить жінка,
якій ледве добігає до тридцяти,
і курить кемел.
Після дощу,
витираючи шкіру,
яка в неї прозора настільки, що під
нею видно водорості і пісок,
вона думає — ось знову з неба сипляться
холодні леза, срібні цвяхи,
і ранять смертельно равликів,
котрі падають, розрубані навпіл,
мов хрестоносці в пісках Палестини.
Потрібно довго говорити,
вишептуючи і проговорюючи
різні слова і назви різних речей,
щоби не таким порожнім
виглядало повітря навколо неї.
Після пробудження
всі її чоловіки
прикладають голови до годинників,
наче до мушель,
і слухають, як в далеких озерах
здіймають мул
громіздкі черепахи.
І навіть не зателефонуєш їй при нагоді,
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки,
щоби побачити,
з якого боку сновидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск,
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров,
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,
ані зварити кави.
2002
Жінка за тридцять доларів
Зима обступила місто,
для тих, хто тягається від самого ранку
без жодних справ,
не найкраща пора.
Біси і пияки розбіглися по вокзалах,
гріються в кабінках для фотографування,
не виходять назовні.
Ці небеса в розширених алкоголем
зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,
коли вони говорять про жінок —
як вони п’ють червоне вино,
як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.
Життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями —
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні,
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного — без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці,
навіть не знаючи до пуття,
де ці жінки п’ють своє червоне вино,
де вони прокидаються, а потому знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.