Выбрать главу
2 Врісши у світ, що сльозивсь на очах, ми не вважали наслідки рішень чимось аж надто важливим. Свіча наша горіла солодше й скоріше. Ми володіли доволі не гіршим проміжком часу, котрий навчав
переступати власний поріг, гаяти день на майданах провінцій, жити під небом, що дише вгорі тепло і часто, як дихають вівці. Ми розумілись на нашому віці, мов на таємній і рідкісній грі.
Стрімко, мов подих на рівні грудей, вранішні стигми, планети і числа — плинне знання, що повільно веде вглиб, потаємна коштовна Вітчизна нашого співу, що тане, і де місця не стане сказати: «Пречиста, зглянься на зимні душі й тіла». Камінь холонув, вітри зачастили. В темний пісок поступово стекла перша роса. Нам не завжди щастило. Поміж заводи й військові частини швидко відходять рештки тепла.
3 Зрідка гортаєш чернетки, в яких тісно й строкато — сходи, вітальні, двері будівель, бруківки в’язких вулиць. Помірно-континентальний клімат країни. Солодка ментальність перших поселень. Світлі мазки
прудко заповнюють грубе сукно рештками фарби. Густа поволока зсохлась під сонцем. Губиться дно. В мокрому просторі виснуть волокна осені. Післяобідня волога. Так і рости, відчинивши вікно,
дбаючи спадок — залишки вір, зжовкле письмо — цю данину свободі, з тим, щоб колись, наче сік у траві, вперше відчути на самому споді горла той протяг — чорний, Господній, з котрого, власне, і родиться вірш.
Все, що миналось, і все, що всотав, — мапи держав, ворожіння на слові, стоси листів, повітові міста, зібраний епос, важка промисловість, вся анатомія, чесність і совість, вся переповненість, вся висота.
4 Падає сніг. Засинає лоза. Тонко ступивши на трави і ріки, Бог роздивляється, як зіслиза в урвище степу обрис шуліки. З Божого ока, зім’явши повіки, — здібний пластун — виповзає сльоза.
Вранці, без розпізнавальних ознак, з голих дерев оббиваючи іній, падає янгол — літун-одинак, рушить химерну довершеність ліній, з чим і вмирає, лишивши, однак, срібний тривожний дюралюміній.
Сонце прямує попри дахи. Збірники прози, ранкові моління. Ми зберегли, наче кисень — птахи, присмак причетності до покоління, котрий хвилює, мов перше гоління шкіру. Надходять волхви й пастухи,
щоб розумітись на цій глибині. Втіха — доволі поважний набуток в нашому віці. Падає сніг. Падає сніг. Все віджито й забуто. Непереможно, легко, розкуто, на ліхтарі, на міста, на вогні.

1995

«Пепсі…»

Пепсі, лиши мені тепле взуття і сухе волосся. Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї любові.
Дивись, як тоншає листя, як легке підпільне багатоголосся ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.
Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві; мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники. Тепер ось почнуться завії — нові сторінки у загальному спротиві, почнеться різдвяний драп, опалення, щедрі затяжки.
Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду, з давленими цитринами, з танковими формуваннями. Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду, так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.
Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці, якщо вона стане мотати жовані плівки, місити цей суглинок, дай, Боже, ніжності до її навчених пальців, дай, Боже, співу до її слухавок.
Саме з’явиться привід не виходити з дому, розписувати авторучки, плекати шлункову судому.