— Ви не повідомили нам нічого нового. Якщо ви читали звіт, ви маєте знати, що ми розглядаємо теорію про те, що вбивцею може бути член рятувальної групи. За словами свідка, диригент мав при собі портфельчик і розпізнавальний знак, що є властивим для пожежників, парамедиків...
Дюпре вказав на інший жовтий пластир, приклеєний до звіту.
— Ваша третя нотатка присвячена положенню тіл. Хоча ви не знали, що їх зв’язували, а їхні голови були розвернуті на північ, ви написали таке: «Після вбивства він дбає про своїх жертв. У цьому полягає його місія, подальше виконання якої тісно пов’язане з потребою не дати себе спіймати, замаскувати злочини, що обумовлено не стільки прагненням зачаїтися в тіні, скільки своєрідним вшануванням небіжчиків».
Поки Дюпре читав текст, Амая бачила, як Емерсон невпинно хитає головою, виражаючи свою незгоду з кожним словом. Однак першим, хто вступив у суперечку, був Джонсон. Його голос був спокійним, і він розмовляв у своїй звичній, напрочуд люб’язній манері, наче викладач, що старається напоумити студента.
— Я не згоден із цим пунктом. Чоловік, якого ми шукаємо, нагадує браконьєра. Він бажає лишатися в тіні, аби мати змогу спокійно полювати і надалі. Ми не думаємо, що приховування його злочинів якось пов’язане з жертвами; він робить це заради самого себе, жадаючи бути непомітним. Йому вдалося провернути це з родиною Мейсонів, і він досягнув би своєї мети з Джонсами, якби його не побачив свідок.
Дюпре відірвався від звіту і кивнув підборіддям у бік Амаї, запрошуючи її спростувати аргументи Джонсона.
— На мою думку, необхідність приховати справжню причину загибелі цих людей, а саме постріл із пістолета, викликана іншим бажанням. Гадаю, така розправа здається йому підступною. Якимось збоченим чином він намагається зробити їхню смерть більш гідною, надати їй сенсу, встановити порядок. Йому не хочеться глуму й знущання над ними, і саме тому вбивця приховує рани, видаючи смерть за нещасний випадок або Божу волю; ймовірно, що він сприймає себе як посланця, який має завершити роботу, не закінчену Господом, що наслав бурю. Чимало людей досі вірять, що стихійні лиха є карою небесною, способом, завдяки якому Творець демонструє власну силу, нагадуючи людським істотам про їхню нікчемну роль у Всесвіті, крихкість життя і відповідно свою вищу владу. Я вважаю: той факт, що цей тип використовує стихійні лиха для здійснення своєї місії, пояснюється не простим приховуванням злочину, а бажанням поєднати своє діяння з гнівом Господнім.
Такер і Джонсон обмінялися швидким поглядом із Дюпре.
Спецагент, що сидів за своїм письмовим столом, глибоко вдихнув повітря.
— Я поки що не знаю, погоджуватися з вами чи ні. Ми дотримуємось чіткої лінії розслідування, ґрунтуючись на ритуальній поведінці вбивць сімей, так званих винищувачів. Та мушу визнати, що ваша версія є не менш оригінальною, ніж ваша манера презентувати звіти.
Амая зітхнула. Обхопила руками коліно, що починало тремтіти. Треба заспокоїтися. Вона знала, на що йшла, коли вирішила оформити свої висновки саме так, — цей вчинок мав викликати бурхливу реакцію, і тепер їй доведеться отримати прочухана.
— Мою увагу привернув ось цей фрагмент, — сказав Дюпре, вказавши на жовту нотатку під свідченнями хлопчика, який бачив диригента. Потім зачитав уголос: — «Чи відвідує цей хлопчик церкву? Чи був він колись на похороні? Чи зміг би він впізнати проведення літургії?»
Поки він промовляв ці фрази, Амая затамувала подих, а потім гучно вдихнула повітря, закліпала очима й хотіла щось сказати, однак Дюпре здійняв руку й вдруге зупинив її, підхопивши зі столу якийсь документ із печаткою ФБР.
— Вчора, коли я прочитав вашу стислу нотатку, — мовив він, виділивши голосом слово «стислу», — агенти Джонсон і Такер вилетіли до Оклагоми, аби запитати про це у свідка. Вони мали розмову з ним та його батьками. Повернулися сьогодні рано вранці. Агенти... — Він жестом надав їм слово.
— Ця родина не відвідує церкву, — зазначила Такер. — Батько не бачить потреби. Ба більше, — агентка зачитала текст документа, який тримала в руці, — він докладно пояснив, чому його сім’я не ходить до церкви. Він не хоче, аби його сину морочили голову. Відповідаючи на ваше запитання. Хлопчик ніколи не був присутнім ні на релігійній церемонії, ні на похороні.
— Ми показали йому відео, — зауважив Джонсон, — де можна побачити, як поводяться пастори, священники й проповідники під час проведення літургії. Хлопчик одразу впізнав жести. Він сказав, що «диригент» діяв саме так.
Ошелешена важливістю цього зізнання, Амая видихнула все повітря з легенів. Проте Дюпре заговорив першим:
— Вбивця не керував оркестром, не писав симфонії смерті. Він служив прощальну літургію на похороні.
— Dies Irae. Дні гніву. Заупокійна молитва, — прошепотіла Амая.
Дюпре обмінявся блискавичним поглядом із Вердоном, який кивнув з іншого кінця кімнати. Потім він знову зосередився на обличчі дівчини, що сиділа навпроти, чудово розуміючи, що вона починає почуватися незручно.
Амая витримувала його погляд, доки вистачало сил. Цей чоловік заглиблювався у потаємні закапелки її душі, шукаючи те, що вона не була готова показати. Ризикуючи припуститися помилки й видатися слабкою, вона опустила очі додолу й звела їх лише тоді, коли він продовжив читання:
— У вашій наступній нотатці сказано: «Він вбиває їх зброєю батька. Це не випадковість. Йому відомо, що в будинку є зброя».
Емерсон посовався на стільці.
— А як він знайшов її посеред цього хаосу? Логічно припустити, що на фермі має бути якась зброя — рушниця або мисливська гвинтівка, але в обох випадках ідеться про малий калібр. Навіть якщо він звідкись дізнався, що вони мають зброю, як йому вдалося знайти її після того, як фермою пронісся торнадо?
Амая не відповіла. Вона дивилася на Дюпре, аж доки той не зробив відповідного жесту, дозволивши їй провадити далі:
— Коли насувається велика буря чи стихійне лихо — у цьому випадку прогнозований катаклізм, — цілком нормально, що сім’ї вдаються до певних заходів безпеки, запасаючись їжею, ліхтарями, водою, зброєю... Не виключено, що вони поклали в торбу всі необхідні речі і, як я вже казала на початку нашої розмови, той тип не здався їм підозрілим або небезпечним. Це єдине пояснення їхньої необачності. — Вона витримала паузу, усвідомлюючи, що її версія не сподобається Такер. — Можливо, він прийшов із власною зброєю і пригрозив їм, змусивши віддати свою.
Дюпре здивовано звів брову.
— Якщо вбивця має власну зброю, навіщо йому використовувати зброю батька? — спитав він, пишучи якусь примітку в нижньому кутку сторінки.
— Частина ритуалу. З якоїсь причини це важливо.
Не в змозі стриматися, Емерсон підскочив.
— Ця гіпотеза вкотре підтверджує, що ми маємо справу з винищувачем, убивцею сімей, який має скоїти злочин зброєю батька, щоби здобути те, що потрібно вбивцям такого штибу, — владу й контроль. Основна мета — батько. Саме тому він використовує його зброю.
— Чому ж він карає інших членів родини? — спитала Такер.
— Ймовірно, що вони символізують його власну родину. Він карає їх за те, що вони бачили його страждання, але нічим не допомогли, — пояснив Емерсон.
Амая обміркувала його слова.
— Можливо, він належить до винищувачів, але вбивці сімей, які жадають влади й контролю, у дитинстві часто зазнавали страшного насильства — фізичного, емоційного й здебільшого сексуального. Чинячи злочини, вони зазвичай мучать своїх жертв, завдаючи їм тих самих страждань, крізь які їм довелося пройти в минулому. Якщо вбивця обирає якусь сім’ю тому, що вона нагадує його власну, він має ототожнювати себе з кимось із її членів. У більшості задокументованих випадків він зберігає життя цієї людини і, навіть якщо втрачає над собою контроль, вбиває її лише в разі потреби й за жодних обставин не піддає тортурам. Над іншими він залюбки знущається і згодом не приховує ран, слідів наруги чи приниження. Ба більше, його мета — продемонструвати їх. Йому хочеться, аби весь світ побачив, якого болю йому завдали, і відчув глибину його страждань.
Джонсон погодився.
— Я вважаю такий підхід цікавим. Не виключено, що ми стикнулися з іншим типом убивці. Він стратив усіх членів цих родин, приховав рани на тілах і ні над ким не знущався з особливою люттю.