Амая наблизилася до парадних дверей і спробувала розгледіти щось крізь щілини між дошками. Раптом двері розчахнулися, і перед нею постала одна з власниць готелю. Без зайвих слів жінка кинулася до неї і з силою пригорнула до грудей.
— Дякувати богу! Я рада, що з вами все добре. А де інші? Я дуже розхвилювалася, коли вони не повернулися.
— З ними все гаразд за нинішніх обставин, — насилу видавила Амая.
Жінка відпустила її і стиснула в обіймах Шарбу.
— Проходьте, будь ласка, — мовила вона після закінчення цієї прелюдії. — Мені доводиться зачиняти ворота. Довкола вистачає зневірених людей, здатних убити заради того, щоб увійти сюди. — Вона хутко затягла їх усередину і знову замкнула ворота на засуви.
— Чи залишилися постояльці у готелі?
— Так. Більшості з них немає куди вертатися. Їхні будинки затоплені. Інші бояться виходити надвір; ширяться жахливі історії про те, що коїться в усьому місті. Крім того, до нас навідалися друзі й знайомі, яким нікуди було йти. Я заселила їх у номери ваших колег, але вашу кімнату не чіпала. Я була певна, що ви повернетеся, — усміхнулася вона.
— Можна переночувати у вас?
— Ви були й залишаєтесь моєю гостею. Звичайно.
— Лише одна ніч.
— Можете гостювати скільки завгодно. Їжі майже немає, та ми з сестрами триматимемося до останнього. Сьогодні по радіо повідомили, що влада стурбована через підвищення рівня води у Пончартрейн. Вона боїться, що озеро вийде з берегів і затопить середмістя. Подейкують, що їй знадобляться місяці на осушення затоплених районів і полагодження дамб. Уряд нібито видав наказ про вивезення населення. Солдати обходитимуть будинки й витягатимуть звідти людей.
— Так. Ми теж чули про це.
— Знаєте, що я вам скажу? Я чекатиму на солдатів тут і замкну готель на ключ, коли нас примусять покинути його. Це наш дім і місце роботи. Я не піду звідси, не дозволю чотирьом безсердечним дикунам підпалити його й знищити нашу єдину власність.
Амая та Шарбу мовчки переглянулися.
Вона знову розплилася в усмішці.
— Яка ж я дурна! Базікаю собі й не бачу, як ви втомилися. Я проведу вас. — Вона взяла запалену свічку з реєстраційної стійки. — Єдина проблема — вам доведеться спати в одній кімнаті, всі номери зайняті. — Розвернувшись до Амаї, вона підморгнула їй.
Жінка провела їх сходами, відчинила двері й пройшла вперед, високо піднявши свічку над головою, щоби вони могли добре розглянути обстановку. Після того як Амая спала у кемпінгу каджунів, у покинутому будинку незнайомців, на підлозі лікарні «Черіті», вона зрозуміла, що номер у готелі «Дофін» — взірець досконалості й охайності, особливо якщо порівняти його зі зруйнованими затопленими помешканнями, пропахлими пліснявою. Величезне біле ліжко, вишукані меблі жовто-бежевого відтінку, що нагадував ваніль, дзеркала, чисті простирадла. Амая здивувалася, як швидко її мозок призвичаївся до бідноти.
— Як я вже казала, у нас не залишилося жодних харчів, тож сніданок не включено. Я можу запропонувати вам лише свічку і коробку сірників на той випадок, якщо вона згасне. Гадаю, вам сподобається оце. — Вона рушила до ванної кімнати й освітила її.
Амая зазирнула туди слідом за нею і всміхнулася.
— Незадовго до урагану, — пояснила жінка, — моїй сестрі Грейс спало на думку заповнити водою всі ванни до країв. Не шкодуйте її. Вистачить на все — і на миття, і на пиття. Вода холодна, але принаймні ми маємо чисті рушники.
Амая відчула неабияке полегшення, скинувши з себе одяг, що був на ній весь час, поки тривала буря. Все одно що позбутися шару шкіри. Вона поклала на стільницю згорнену надвоє світлину, яку носила з собою, й усміхнулась, позирнувши на маленького помаранчевого дракона, подарованого Джейкобом. Потім роздивилася у дзеркалі своє голе тіло. На засмаглих плечах та шиї проступили золотаві смуги. Дівчина обмацала живіт, подумки дякуючи Аннабель за антибіотики, що справді виявилися дуже ефективними і врятували її від інфекції. Вона вилила в умивальник пів відра води. Взяла шматок мила, що пахнув бузком, і піднесла його до обличчя, насолоджуючись ароматом, на який ніколи не звернула б уваги за звичних обставин. Ретельно вимилася, оглядаючи синці й садна, не помічені нею раніше. Наостанок сполоснула волосся і використала ще пів відра води, поки змивала мило. Бажаючи зберегти приємні відчуття, вона, не витираючись, одягнула чисту білизну і бавовняну футболку. Амая давно не почувалася так добре.
— Твоя черга, — мовила вона до Шарбу, пропустивши його до ванної кімнати.
Він увійшов, залишивши двері напіввідчиненими, аби всередину пробивалося світло.
Лежачи на ліжку, неподалік від розчахнутого навстіж вікна, Амая почула, як Шарбу наливає воду. Їй уявилося, як він вдихає пахощі мила так само, як це робила вона. До кімнати увірвався теплий вітер, що приніс далеке відлуння саксофона. Це викликало в неї усмішку. Хтось репетирував соло. Амая підвелася, підійшла до вікна й прислухалася. «Є два типи людей, які ніколи не покинуть Новий Орлеан, — музики та привиди», — подумала вона.
Обернувшись, вона побачила відображення Шарбу в дзеркалі.
Мокре голе тіло, просякнуте бузковим ароматом. Чоловік був сильним і красивим, мов статуя. Він теж дивився на її відображення.
Спокійний, нерухомий, дуже серйозний. Амая взялася за край футболки й одним ривком зняла її через голову. Не відриваючи очей від Білла, вона рушила до нього.
Амая не бачила її уві сні бозна-скільки часу, пам’ять давно не відтворювала її образу. Зараз вона знову відчула її присутність біля ліжка. Жінка спостерігала за нею. Зачарована, розгнівана й водночас захоплена сміливістю маленької дівчинки, яка провокувала її, лежачи спиною до дверей. Ця поза немовби проголошувала: «Я не боюсь тебе». Хоча обидві знали, що вона боялася. Істота нахилилася над Амаєю трохи нижче й відкрила рота, дозволяючи тій відчути гарячий подих на шкірі.
«Чому я не з’їла тебе будь-якої ночі? Невже ти думаєш, що я божевільна?»
Нажахана, Амая прокинулася, вловивши якийсь порух. Її оточувала непроникна пітьма. Вона розплющила очі назустріч чорноті, картаючи себе за те, що не залишила запаленого ліхтаря у ванній кімнаті. Обмацавши туалетний столик, вона знайшла ліхтар, увімкнула його й притиснула до матраца, аби не розбудити Шарбу.
Він міцно спав. Кілька секунд Амая дивилася на нього, перш ніж перевести погляд на вікно, звідки доносився шум, що сполошив її. Вимкнувши ліхтар, вона вилізла з ліжка. Товсті штори на сусідньому вікні були розсунуті, а дві височенні стулки — навстіж відчинені. Жовтувате світло, що лилося зсередини, давало змогу розгледіти пишно обставлену кімнату. Одягнений у халат старий читав при світлі канделябра на вісім свічок. За його спиною виднілися позолочені корінці книг, які миготіли у неясному сяйві і чиї відблиски падали на книжкову шафу, що сягала стелі. Амая довго не відривала очей від чоловіка, заворожена цим прекрасним, ірреальним видовищем.
— Саласар, — покликав її Шарбу. Його голос лунав за пеленою темряви. — Повертайся до мого ліжка.
— До «твого» ліжка? — засміялася вона.
— Я лежу на ньому, а ти — ні. Тому це моє ліжко. Ходи сюди.
— Я прийду, якщо ти припиниш називати мене «Саласар». Таке враження, ніби я розмовляю з поліціянтом.
— А хто я для тебе?
— Коханець, — відказала вона. — Чи ні?
— Ходи до мого ліжка, і побачиш.
73. Грі-грі. Амулет
Новий Орлеан, Луїзіана
П’ятниця, 2 вересня 2005 р.
Коли Амая одягалася, Шарбу, який дивився на неї з ліжка, помітив на її шиї мішечок із козячої шкіри, що раніше належав Дюпре.
— Напевно, ти дуже дорога йому, якщо він подарував тобі амулет, який врятував його.
Вона стиснула талісман між пальцями, відчувши, як під м’якою шкірою щось захрустіло.
— Як гадаєш, що там усередині?
— Насіння, кавові зерна, ладан, могильна земля, перемелені людські кістки, — усміхаючись, відповів він. — Типові луїзіанські «фішки».