Біль був жахливим. Вона відчула, що от-от знепритомніє, і щосили вчепилася за опору. Жодних сумнівів не було: якщо вона впаде, то переламає собі всі кістки й помре, мов перевернута на спину черепаха, чиє тіло висушує сонце.
У такій позі вона провела понад годину, перш ніж наважилася перетнути повну людей площу і підійти до місця, де утворювалися черги. Може, там їй щось скажуть. Крок за кроком Нянька просувалася до мети, хитаючись так, ніби ґрунт під її ногами тремтів від землетрусу, мружачи очі проти блискучого світла. Дорогою вона благала Бога, аби ніхто не штовхнув її — навіть злегка. Страждання доводили її до божевілля. Стиснувши зуби, вона вперто йшла вперед, не зважаючи на нудоту і затуманений зір.
— Няню, — покликав її чоловічий голос.
Нянька продовжувала крокувати за інерцією — все, на що вона була спроможна.
— Няню, це я.
Вона зупинилася і розкрила очі, засліплені від сонця та сліз.
Боббі обійняв її, допомагаючи утриматися на ногах: вона остаточно втрачала рівновагу.
— Няню, вибач, я не міг прийти раніше. Моя мама... Селета померла вчора. Я навіть не знаю, куди відвезуть її тіло і коли мені дозволять поховати її. Я шукав тебе там. — Він вказав на внутрішні приміщення стадіону. — Гадав, що тебе евакуювали першими автобусами.
Важко було впізнати його голос, охриплий від сліз і втоми.
— Ходімо додому, Боббі.
Він у розпачі глянув на неї.
— Няню, нашого «дому» вже немає. У Треме вода піднялася до других поверхів. Район зруйновано, — насилу видавив він. У горлі немовби застряг клубок.
— Але ж вода опуститься. Так завжди було після бур, — заперечила вона.
— Няню, прорвало дамби. Вода залишиться на тому ж рівні. Туди можна дістатися тільки на човні й ніяк інакше.
Нянька розгублено дивилася на нього, проте не здавалася. Їй хотілося розгледіти в його очах бодай якийсь промінчик надії. Неможливо було уявити будинок під водою, затоплену кухню, альбом із газетними вирізками на столі.
— Няню, все закінчилося. Треба йти.
— Може, буря поверне мені їх.
— Няню, бурі нічого не повертають. Лише крадуть.
Вона заридала з подвійною силою, сховавши обличчя у нього на грудях. Юнак ніжно обійняв її і, втішаючи, повільно повів туди, де скупчилися тисячі людей, що чекали своєї черги, аби сісти в автобуси, які відвезуть їх далеко від рідного дому, деяких — назавжди.
Еспланада, що оточувала стадіон, нагадувала пекло. Скрізь лунали крики та стогони. Амая роззирнулася довкола й побачила власний розпач, відбитий у сотнях очей тих, хто стояв просто неба. Брудний мокрий одяг, порожній погляд, що безцільно перестрибував із предмета на предмет, шукаючи щось невідоме.
Страшенна спека й сонце, що піднімалося небосхилом, змушували смердіти тіла й вологі, майже зогнилі мішки, які люди волочили за собою. Її власне вбрання погано пахло. Амая відчула, як зіщулюється тканина, пристаючи до шкіри. Приємне відчуття чистоти й сухості щезло, щойно вона помітила серозне тепло сечі — основного складника зловонної рідини, у якій тонув «Superdome»; неможливо було дістатися стадіону, не занурившись у неї. Амая з огидою згадала нестерпні страждання під час сечовипускання, відлуння болю у нирках, слабкість, що нагадувала про інфекцію на внутрішній стороні стегна.
Раптом почулися гнівні крики, що прорвалися крізь гудіння і вивели її зі стану задумливості. Новоорлеанці провели під розжареним сонцем чимало годин. Ранок минув, але до Батон-Руж виїхало лише шість автобусів. Тисячі осіб сподівалися, що їх вивезуть звідси — байдуже куди. Тим часом президент проголошував промову на площі Джексона. Мер міста вислухав першу половину його монологу, а потім вирішив піти, дорікнувши йому за те, що він просторікує, поки люди помирають від голоду та спраги.
О шостій вечора під’їхало шість автобусів, і всі присутні почали непокоїтися — вони підвелися і спробували вирватися вперед, налягаючи на тих, хто юрмився перед огорожею, встановленою солдатами. Кілька груп вступили у суперечку стосовно свого місця в черзі. Деякі солдати, що охороняли автобуси, не втручалися, тримаючи зброю у захисній позиції, а деякі грубо стримували забіяк.
Амая стрімко втрачала надію.
— Ми не виберемося звідси навіть за кілька днів, — зауважила вона, розглядаючи велелюдний натовп, автобуси, що пересувалися напрочуд повільно (цієї кількості явно було недостатньо), сердиті обличчя містян, чия злоба була цілком зрозумілою, солдатів, які ретельно відбирали пасажирів наступних рейсів.
Шарбу вдивився у далечінь, неначе впізнавши когось. Якийсь патрульний у формі розмовляв із солдатами.
— Там мій знайомий поліціянт. Я поговорю з ним. Чекай тут. — Він побіг на протилежний кінець еспланади, перш ніж вона встигла щось сказати.
Шарбу моментально повернувся, схопив її за руку і потягнув до зони доступу.
— Ці автобуси вирушають до Х’юстона, — пояснив він. — Доправляють біженців із «Superdome» у Нола до «Astrodome» у Х’юстоні. Мій друг радить нам стати в кінець черги. Теоретично солдати обирають найвразливіших — хворих, старих, родини з дітьми. Коли автобус буде майже заповнений, він посадить тебе на останнє місце. Можливо, люди лаятимуться через те, що ти не чекала разом із ними. Нічого не кажи. Опусти голову і хутко заходь.
Вона різко зупинилася, вирвавши руку.
Він ступив два кроки за інерцією і розвернувся назад. Його обличчя було незадоволеним.
— А ти? — спитала Амая, хоча вже знала відповідь. Прочитала її в очах Білла цього ранку, коли вони намагалися дістатися стадіону.
Шарбу допоміг чоловіку, який переходив вулицю вбрід, несучи на руках двох маленьких дітей (третій хлопчик чіплявся за його ремінь). Якась жінка спіткнулася і впала навзнак у воду. Коли Шарбу підняв її, Амая помітила певну схожість з Океанеттою. Вона збагнула, що у детектива виникли ті самі асоціації.
— З нею все буде гаразд. Вона — смілива жінка, здатна подбати про себе, — мовила Амая, маючи на увазі його тітку.
Він кивнув із серйозним виглядом, але Амая пильно стежила за ним і вловила знайомий вираз контрольованої люті, глибоку печаль, викликану наслідками стихійного лиха.
Якусь хвильку Шарбу споглядав довколишній хаос. Потім перевів очі на неї.
— Амає, я не можу поїхати.
— Але...
— Тобі буде складно потрапити до автобуса, та якщо ми спробуємо прорватися туди вдвох, у нас точно нічого не вийде.
— Причина інша, — сказала вона.
— Так, — зізнався він. — Причина інша. Я поклявся захищати це місто, а зараз воно в небезпеці. «Месники» розстрілюють людей, сотні осіб застрягли у своїх домівках і не можуть вийти. Якісь чоловіки влаштували різанину на стадіоні. Вбили кількох громадян, які проходили мостом Данцигер та каналом Індастріал. Нола піде під воду. Якщо я сяду в цей автобус, я почуватимуся щуром, який тікає з корабля, що тоне.
Амая затулила йому рота долонею.
Він поцілував її пальці, перш ніж стиснути її руку між своїми.
— Я мушу залишитися. Тут моє місце. Я працюю у поліції Нового Орлеана і не можу віддати рідне місто на поталу мерзотникам, які ставляться до моїх земляків як до злочинців. А ти не можеш марнувати час. Єдиний шанс упіймати диригента — випередити його. Ми не знаємо, чи спрацює ця хитрість, але ти маєш спробувати.
Вона зробила ствердний жест.
— Іди. Вполюй свою здобич.
— Наче собака-шукач? — пожартувала дівчина.
— Моя зіркова інспекторко.
Вони підступили до автобуса ззаду. Там чекав патрульний, який жестом попросив їх підійти.
Двоє озброєних солдатів охороняли передні дверцята, а ще двоє ходили уздовж черги, обираючи тих, кого можна запросити до салону. Один із них пройшов повз Боббі та Няньку. Побачивши, що юнак підтримує стареньку під руку, він звернувся до нього: