— Це ваша мати?
Боббі кивнув.
— Заходьте.
Люди, що стояли навколо, почали гучно протестувати, але солдат, не звертаючи на них уваги, продовжив відбір пасажирів.
Боббі рушив уперед, несучи Няньку на руках. Коли він наблизився до автобуса, інший солдат вказав на купу речей, де люди залишали згортки й пластикові торби, які останніми днями тягали всім містом. Крізь прозорий пластик Амая розгледіла світлини в рамках, плюшевих ведмедиків, іграшки, щось схоже на весільне вбрання, пір’я та намисто жовтого карнавального костюма капітана «креве».
Амая відчула, як по спині пробіг мороз. Вона міцно стулила повіки, намагаючись стерти з пам’яті чорно-білі зображення, що нагадали їй старі репортажі про арешти євреїв у краківському гетто, нагромадження одягу, який нацисти змушували їх кидати на землю.
— Одна маленька торба на одну особу, — повторював солдат. — Візьміть з собою документи, ліки, найбільш необхідні речі. Вам дадуть усе, що потрібно, коли ви приїдете до Х’юстона. — Боббі показав йому невеличкий наплічник, що висів на спині. Солдат швидко оглянув його й кивнув, пропускаючи в автобус.
Тим часом Амая розвернулася до Шарбу.
— Зброя. Я не показуватиму своє посвідчення. Ймовірно, що Ленкс стоїть у цій черзі або вже сів у автобус. І навіть якщо його тут немає, я не називатимусь агенткою ФБР, бо мені буде дуже важко пояснити, чому я не попросила про допомогу або не звернулася до військових, щоби зв’язатися з Квантіко. Я не можу дозволити йому забрати у мене пістолет.
— Він не забере у тебе пістолет, — проголосив Білл із серйозним виглядом.
— Чому ти так певен? Вони обшукують усіх.
— Поглянь на нього. Хлопчисько, який грається у солдата. Він не розрізняє Сполучені Штати й Афганістан. Йому все одно. Він зневажає людей, які втратили все. Для нього вони сміття, а він — швабра, обрана урядом для прибирання. А тепер поглянь на себе.
Ти — уособлення елегантності, чарівна біла жінка, що збирається сісти в автобус, ущерть забитий темношкірими.
Шокована, вона похитала головою.
— Що ти таке кажеш?
— Роби те, що мусиш, — поважно мовив він. — І не дозволяй йому обеззброїти тебе.
Амая знову перевела очі на чергу. Якась жінка прямувала до автобуса в супроводі двох синів-підлітків, що підтримували її під руки. Вона гірко плакала.
Один солдат звернувся до неї:
— Чому ви плачете, сеньйоро? Ми ж рятуємо вас.
Вона підняла голову й, окинувши його пильним поглядом, запитала:
— Невже ви справді так думаєте?
Близько одинадцятої вечора хтось із солдатів кивнув патрульному, а той покликав Амаю. Шарбу міцно обхопив її талію і поцілував у губи.
— Лови свою здобич, моя зіркова інспекторко.
Амая відповіла на поцілунок і пригорнулася до нього. Потім, не дивлячись йому у вічі, дівчина вивернулася з його обіймів і метнулася до підніжки. Вона надійно сховала гроші, кредитні картки й посвідчення, але, як і передбачалося, солдат помітив кобуру з пістолетом, прикріплену до її пояса.
— Сеньйорито, ви не можете пройти до автобуса зі зброєю.
— Я маю дозвіл, — прошепотіла вона, стараючись не привертати уваги.
— Байдуже. Слід дотримуватися правил. Жодної зброї. Вам доведеться залишити пістолет тут.
Почуваючись найжалюгіднішою істотою у світі, вона на мить стулила повіки. Потім позирнула на солдата й тихо заблагала:
— Послухайте, я подорожую сама. Мене мало не зґвалтували двічі. Якби не мій пістолет, їм би це вдалося. Не змушуйте мене їхати без захисту. — Вона вказала на спотворені горем обличчя за віконцями.
Солдат простежив за траєкторією її погляду. Він помовчав дві секунди, що видалися їй вічністю, після чого пропустив її. Амая піднялася у салон і влаштувалася на єдиному вільному місці біля проходу. Вона силкувалася розгледіти Шарбу в натовпі й побачила його, щойно вони рушили з місця. Він здійняв руку і не опускав її, доки автобус не зник із поля зору.
Жінка, яка сиділа попереду, дістала сховану в спідниці фотографію, підняла вгору, аби її молодий супутник міг краще роздивитися. Там була зображена дівчина-підліток із чорними очима й довгим кучерявим волоссям; поруч стояла молодша дівчинка, яка захоплено дивилася на неї. Обидві усміхалися. Старенька поцілувала світлину й ударилася в сльози.
— Все буде добре, няню, — заспокоював її юнак. — Ти житимеш зі мною. Я дбатиму про тебе, поки ми не повернемося.
— Пообіцяй мені, — попросила старенька.
— Обіцяю, няню. Ми повернемося.
Амая заплющила очі.
Поїздка до Х’юстона тривала шість годин. Дві години їх тримали в автобусі, перш ніж висадити на стадіоні «Astrodome». Двадцять хвилин Амая намагалася спіймати таксі й доїхати до агенції з оренди авто. Поїздка до Остіна тривала три години. Діставшись туди, вона витратила ще одну годину на пошуки району, вказаного в адресі, яку їй продиктував Ландіс. Близько опівдня вона зупинилася перед елегантним двоповерховим будинком на житловій вулиці. Амая проминула зелену зону на прибудинковій території, що відділяла парадний вхід від вулиці. Вона звернула увагу на маслянисту пляму неподалік від гаража. Було очевидно, що родина мала звичку залишати машину там, але зараз жодного автомобіля не було видно. Раптом з’явилася сусідка з дитячим візочком — вона перетнула сад, уважно розглядаючи гостю. Добре, що на заправці Амая умила обличчя, розчесала біляве волосся і зав’язала хвостик у вбиральні. Футболка була більш-менш нормальною на відміну від штанів — сухих і жорстких на дотик. Вона б віддала перевагу «мустангу», проте взятий в оренду «лексус», безсумнівно, свідчив на її користь.
— Їх немає вдома.
— Я приїхала в гості до сеньйори Девіс. Пообіцяла Наталі, що навідаюсь до неї, перш ніж вона народить... Я подолала тисячі миль, аби побачитися з нею. Хотіла влаштувати сюрприз.
Вельми правдоподібно. Вона надала інформацію, відому лише близьким людям. Водночас це пояснювало її втомлений вигляд.
Сусідка проковтнула наживку. Вона взяла немовля на руки, піднялася зі стільця на подвір’ї і, усміхаючись, підійшла до паркана, що відділяв два сади. Амая подякувала Богу, що вона не могла підступити ближче. Її штани смерділи.
— Тоді я першою розповім вам хороші новини. Сеньйора Девіс у лікарні, позавчора її поклали до пологового відділення.
Амая здивовано усміхнулася, підрахувавши, що це сталося невдовзі після її розмови з лікарем.
— Боже мій! Але ж вона мала поїхати до лікарні сьогодні вдень. Планові пологи.
Сусідка кивнула, остаточно впевнившись, що дівчина заслуговує на довіру.
— Як виявилося, природа має власні плани. Найскладніше буває з первістками, а потім усе відбувається значно швидше. Мій Джеремі теж народився на тиждень раніше, чи не так, мій любий? — мовила вона, цілуючи малюка.
— Ясно. А ви часом не знаєте, з ким залишилися Томас і Мішель? Здається, сеньйор Девіс у відрядженні, — закинула вудочку Амая.
Вона була певна, що така уважна сусідка була би в курсі, якби чоловік повернувся.
— Так, це правда, така вже у нього робота. Про дітей дбає Кетрін, мати Наталі. Вона переїхала до них, аби допомогти доглядати за новонародженим. Я бачила їх сьогодні вранці, коли вони виїжджали до лікарні. Усі нетямилися від щастя.
— Чудовий привід радіти. Ця дитина — подарунок небес. — Вона попрямувала до машини, не припиняючи усміхатися сусідці. — А ви не знаєте, хто у неї — хлопчик чи дівчинка? Хотілося би правильно обрати повітряні кульки, — докинула вона з серйозним виглядом.
— Хлопчик. Хоча їм було байдуже. Найважливіше, аби пологи пройшли легко. Вони вже мають сина і доньку.
— Наталі народжує у сімейній лікарні Сетон, якщо не помиляюсь?
— Так.
Перш ніж завести двигун, Амая визирнула у віконце:
— Якщо Роберт повернеться раніше, нічого не кажіть йому, будь ласка. Я постараюсь привезти мій сюрприз до лікарні.