— Наскільки розширили? — спитав Джонсон.
— Слід розглядати будь-яке місце, де за останні два роки сталося стихійне лихо, що зачепило родину, яка відповідає його вимогам. Якщо ми знайдемо докази його діяльності, нам, напевно, доведеться аналізувати більш давні випадки.
— Божевілля! — заперечив Джонсон.
— Гадаю, вона нічого не чула про географічне профілювання Кантера, — зауважив Емерсон, звертаючись до Джонсона так, ніби Амая не стояла поряд.
— Не можна застосовувати теорію географічного профілювання серійних убивць, не перевіривши наявність інших злочинів. Це одне з перших положень.
— Мені здається, що Емерсон має на увазі, — втрутилася Такер, — що вбивця ніяк не зміг би діяти на такій величезній території — він не зміг би стежити за ними, перебувати достатньо близько, щоби дізнатися такі подробиці, як калібр зброї, яку тримають вдома, або інформацію про жінку, що живе в будинку на правах бабусі, хоча не є біологічною бабусею. Він має бути ближче. Має бачити їх, аби зробити вибір; має бачити їх, аби ненавидіти.
Амая заперечно хитнула головою, перш ніж викласти свою версію:
— Вбивця не відчуває ненависті до них або принаймні ненавидить їх не за те, ким вони є, а за те, що вони символізують для нього. Він молиться за душі померлих, за їхній упокій. Знищує сліди явного насильства, прибирає мотузки, старається не ганьбити їх. Той факт, що він промовляє молитви, так чи інакше свідчить про встановлення певного зв’язку між ними й існування конкретної причини, що, на мою думку, не стосується ненависті. До того ж він нічого не хоче від них, нічого не забирає і не краде. Що можна вкрасти у тих, хто все втратив? Ми живемо в епоху інформаційного перенасичення й ексгібіціонізму. Так само як метеорологічний центр попереджає про бурі, торнадо й урагани, визначає їх переміщення з точністю до міліметра й передає прогнози на наші мобільні телефони, Інтернет дозволяє будь-кому проникнути в наш особистий простір. Люди демонструють своє приватне життя в Інтернеті, не замислюючись над тим, хто може відслідковувати їх. Я не стверджую, що цей тип чинив саме так, але існує значно більше способів отримати доступ до персональних даних однієї особи або цілої родини, крім стежити за ними, зачаївшись на луці.
— З іншого боку, він не повинен вирізнятися. Поява когось подібного має видатися природною після стихійного лиха, — зазначив Дюпре.
Такер розкрила ноутбук, який тримала в руці, поставила його на капот машини й показала їм кілька графіків на екрані.
— На першому етапі розслідування ми не відкидаємо можливості, що йдеться про спостерігача, який опинився поблизу. Ми перевіряємо телефонні компанії, електричні компанії, інтернет-провайдерів, різних техніків і майстрів... Шукаємо будь-яку деталь, що об’єднувала всі ці родини. Зі слів свідка ми знаємо, що зовнішність зловмисника не викликає підозр і недовіри. Зараз ми зосередимось на поліціянтах, пожежниках, рятувальних групах, лікарях, парамедиках, працівниках швидкої допомоги. Щоправда, не варто відкидати можливість, що чоловік, який належить до однієї з цих груп, легко прикинувся би «своїм» завдяки хаосу, що панує після проходження урагану.
— Деякі пожежники є добровольцями; вони вирушають до територій, уражених стихійним лихом, і допомагають людям. Наскільки мені відомо, цей щенячий патруль подорожує всією країною і навіть виїжджає за кордон, коли проводяться рятувальні операції високо в горах або в місцях землетрусу, — зазначив Джонсон.
Амая кивнула.
— Також слід включити інформаторів, журналістів, репортерів, телевізійників, тих, хто мчить туди, звідки всі тікають.
Джонсон, який щось друкував на своєму кишеньковому комп’ютері, додав:
— Гадаю, треба розширити список і записати групи волонтерів, що утворюються у соцмережах, добрих самарян, які приходять на допомогу після катастроф.
— Церкви, місцеві організації, благодійні фонди, — зауважила Такер.
— Не варто забувати тих, хто схиблений на ураганах і торнадо, псевдодослідників і безмозких психів, що жадають викласти відео на ютуб, — сказала Амая.
— Кількість дурнів є безмежною, — з усмішкою констатував Джонсон.
— Так само як і кількість демонів, — оголосив Дюпре, дивлячись Амаї у вічі.
Цього разу вона не відверталася. Амая знала, що подобалася чоловікам, і вміла підтримувати гру поглядів. За останні дні їй часто доводилося стримувати хіть Емерсона. Проте погляд Дюпре був зовсім іншим. Допитливий, проникливий, він зазирав у глибини її душі з пристрастю єгиптолога, що розшифровував якийсь ієрогліф. У його темних очах проносилися тіні, що виражали різні емоції: від цікавості до підозри, від захоплення до стривоженості. Вона не чекала простих, зрозумілих вчинків від чоловіка, який очолював одну з найкращих оперативних груп Підрозділу поведінкових наук. Крім того, їй завжди чудово вдавалося вгадувати таємні наміри й справжнє ставлення до неї з боку інших, але, спілкуючись із Дюпре, Амая неначе слухала білий шум. Вона проаналізувала всі його реакції, погляди, слова й поки що не могла визначити, ким він був — другом чи ворогом. Знала одне: він прислухався до неї і вважав її думку достатньо важливою, аби не брати до уваги сумніви, що попервах виникли у решти агентів з його розвідувальної групи. «Почувайтеся впевнено», — сказав він їй перед дверима ферми. Її впевненість і самосприйняття не мали жодного стосунку до ситуації, що склалася. Амая Саласар завжди гуляла сама по собі; вона звикла до цього. Однак кілька хвилин тому, коли вони стояли біля машини, вона вперше за весь день відчула себе частиною колективу, відчула взаємозв’язок і повагу своїх колег.
— Ми ще маємо роботу, — сказав Дюпре. — Коронер пообіцяв мені, що негайно розпочне розтин. Група ночуватиме тут. Ви повертаєтесь до Квантіко. Літак до Вірджинії вилітає за годину. Агентка Гарріс відвезе вас до аеропорту.
Так от у чому річ. Ми — команда, а ти — ніхто. За кого ти себе маєш?
Прощання з іншими було швидким і беземоційним. Амая попрямувала до автівки агентки Гарріс, яка махнула їй рукою з водійського сидіння. Аж тут дівчина усвідомила, що Дюпре крокує слідом за нею. Вона озирнулась.
— Наразі ви маєте всю інформацію. Чекаю на ваш звіт, — мовив він, провівши її до автомобіля національної поліції. Перш ніж увійти всередину, Амая подивилася йому у вічі й спитала:
— Чому ви не привіталися зі мною?
Дюпре здивовано глипнув на неї. Він навіть сплеснув руками, машинально виражаючи збентеження, проте опанував себе достатньою мірою, аби не відповідати.
Та вона була рішуче налаштована й не мала наміру здаватися.
— Під час лекції ви кілька разів зверталися до мене, але пізніше, коли я підійшла до службового виходу й привіталася з вами, ви навмисно зігнорували мене. Чому?
Глибоко зітхнувши, Дюпре розстебнув куртку і вперся руками в боки. Потім він глянув через плече на інших агентів і нахилився ближче до неї:
— Я не хотів підвищити вашу самооцінку своєю увагою, бо розумію, яку шкоду може завдати слідчій зацікавленість з боку інструктора.
Вона зміряла його грізним поглядом.
— Ні, це не справжня причина. Якби ви хотіли уникнути таких наслідків, ви би з самого початку поводилися інакше. Я бачила, що ви зацікавились мною, і навіть Емерсон це помітив, але згодом ви відштовхнули мене. Цілеспрямовано роздратували, поставившись до мене як до зарозумілого дівчиська.
Дюпре мовчки дивився на неї, і Амая впевнилася, що припустилася помилки й нічого не почує. Та він сказав:
— Я не помилився. На тій лекції мені була потрібна ваша увага й ваша подальша лють, аби ви виплеснули її у звіті. І мені це вдалося. Ви маєте рацію у дечому: моя лекція не випадково була присвячена інспектору Шеррінґтону й прихованим жертвам. Упродовж багатьох тижнів я підозрював, що ми зіткнулися з чимось подібним. Відкриття, зроблені нами за останні години, дозволяють застосувати новий підхід. Ми розглянемо цю гіпотезу.
— Чому саме я?
Обличчя чоловіка посуворішало.
— Не заплутуйте себе. Наша справа є найважливішою, і якщо сьогодні ви перебуваєте тут, то лише тому, що я вважаю, що співпраця з вами може принести нам користь.