— Він поїде туди, — впевнено мовила вона. Тремтіння у плечі припинилося.
— Я теж так вважаю. Єдина відмінність полягає в тому, що цього разу ми чекатимемо на нього.
— Ви чекатимете?
— Ми. Якщо ви захочете скласти нам компанію.
Амая усміхнулася.
— Так, звісно, я хочу.
Дюпре простяг дівчині руку й привітав її.
— Агент Джонсон супроводить вас. Ви повинні виконати умови протоколу безпеки, щоб вам дозволили поїхати з нами. Потім вам видадуть тимчасове посвідчення і зброю. Часу обмаль. За дві години ми вилітаємо до Нового Орлеана.
Усміхнений Джонсон стояв поряд із нею, поки вона складала присягу. Їй видали форму, бронежилет, тимчасове посвідчення і зброю. Амая повернулася до спальні і, стараючись рухатися тихо, відчинила шафу, де зберігала свої скромні пожитки. Усміхнувшись, вона замислилася над тим, що варто взяти з собою дівчині, яка їде до місця, де бушуватиме ураган. Трохи згодом поклала на ліжко торбу і почала збирати речі. Спакувавши все необхідне, глянула на годинник і побачила, що до виїзду залишилося менше тридцяти хвилин. Герта мирно спала. Якщо вона щось почула, то ніяк не виявляла цього. Амая з ніжністю дивилася на подругу, розмірковуючи, чи варто будити її. Приймати рішення не довелося.
— Ну ж бо, розповідай. Інакше вибухнеш, — мовила німкеня, не розплющуючи очей.
— Я вирушаю до Нового Орлеана з ними.
— Як ти почуваєшся?
— Дуже добре, — відказала Амая. Мабуть, надто квапливо.
— Авжеж. — Подруга закотила очі під лоба. — А зараз, Амає, дівчинко з долини, розкажи Герті правду.
Амая прикусила нижню губу й на якусь мить заплющила очі.
— Я налякана, Герто. Мені цілком вистачає зухвалості горянки, аби триматися впевнено, але нині все відбувається насправді, це вже не теоретичне заняття. Якщо я схиблю, можуть померти реальні люди. Така ймовірність не виходить у мене з голови. Мені подобається обговорювати різні теорії в кабінеті, якщо йдеться про інтелектуальну вправу, проте вчора, коли я побачила кульове поранення на голові того хлопчика... Агенти вважають, що я помиляюсь. А раптом вони мають рацію?
Герта взяла її за дві руки й накрила їх своїми долонями.
— Послухай мене, Амає. Хоча ми познайомилися нещодавно, я знаю про тебе те, що вони навіть уявити не можуть. Я знаю, що робить тебе сильною, а що — вразливою; знаю, над якими запитаннями про себе ти замислюєшся, і щиро сподіваюсь, що одного дня ти знайдеш відповіді на них. Ти — хороша людина, Амає Саласар. Одна з найсильніших і найсміливіших, яких я зустрічала. Та насамперед ти — видатна поліціянтка. Коли я прочитала твоє досьє перед поїздкою, я була вражена. Ти наділена інстинктом природженого детектива, і цей Дюпре, який аж ніяк не є дурнем, усе зрозумів.
— Так, а якщо. — заперечила Амая.
— Ніяких «якщо». Чесно виконуй свою роботу. Нічого не бійся і дотримуйся своїх переконань. Саме цього очікує від тебе Дюпре. Хіба він не сказав тобі вчора, коли ви були в тому будинку без даху? Саме це йому потрібно. Не забувай: якими би поважними агентами ФБР вони не були, ти не одна з їхніх кадеток. Ти стала наймолодшою інспекторкою з твого випуску; ти спіймала колекціонера-маніяка. Чорт забирай! І ти зробила це самотужки, обійшовшись без усієї тієї мудрості старших. Тож вище голову і вперед, Амає, дівчинко з долини.
Черговий стук у двері змусив їх замовкнути. Амая глянула на годинник. Залишалося двадцять хвилин. Відчинивши двері, вона побачила жінку в формі.
— Інспекторко Саласар, вам телефонують з Іспанії.
Її тіло пронизав дрож. Дзвонити могла лише одна людина, і якщо вона зателефонувала, це означало, що сталося якесь лихо.
Користуватися приватними мобільними телефонами в приміщеннях було заборонено. Вона на мить озирнулася і глянула на свій вимкнений телефон, що лежав на верхній полиці у відведеній для неї частині гардероба. Вираз її обличчя був красномовнішим, ніж їй би хотілося. Герта схвильовано дивилася на неї. Амая безуспішно спробувала заспокоїти подругу усмішкою, після чого рушила слідом за жінкою до зали, де було з десяток телефонних кабін. Їй вказали на одну з них. Вона увійшла й узяла слухавку.
— Тьотю, з вами все гаразд?
Рідний ласкавий голос донісся крізь телефонну лінію.
— Все гаразд, сонечку, я не хотіла налякати тебе. А як твої справи? Як проходить навчання?
— Добре. Навчання проходить дуже добре, просто чудово. Але... що трапилося? Чому ти телефонуєш?
Почулося тоскне зітхання, і на іншому кінці дроту запала напружена мовчанка. Амая уявила, як тітка Енґрасі сидить у своєму кріслі біля телефонного столика. Її волосся зібране у кокетливий пучок на паризький манер; крізь розчахнуте вікно дме бриз із річки Бастан, що додає прохолоди спекотній серпневій ночі в Елісондо.
— Амає, з твоїм батьком біда. Він дуже хворий. Минулої неділі стався ще один напад. Три дні він перебуває у лікарні. Я не дзвонила тобі раніше, бо не хотіла хвилювати. Думала, що все, як завжди, минеться. Проте за останні години його стан значно погіршився.
«Ні-ні». «Будь ласка, ні».
— Кардіолог каже, що він дуже слабкий і його серце довго не витримає. Мені надзвичайно прикро, Амає.
«Обіцяю. Я нічого не скажу».
Амая не знала, що відповісти. Вона опустила очі й втупилася поглядом у розліновану на квадрати дошку під телефоном. Її поверхня була вкрита десятками, сотнями карлючок, нашкрябаних різними авторучками. Посеред цього хаосу хтось намалював серце й окреслив його контури стільки разів, що зображення вирізнялося з-поміж інших. Пучкою вказівного пальця вона обвела краї малюнка, утворивши загострену верхівку.
— Амає, коли ти мала дванадцять років, я присяглася, що завжди казатиму тобі правду. Сьогодні я б залюбки збрехала, але мушу виконати обіцянку. — Рішучий голос Енґрасі трохи затремтів. — Амає, твій батько помирає. Якщо ти хочеш попрощатися з ним, маєш повертатися додому просто зараз.
9. Верхівка
Елісондо
Амаї видалося дивним, що Енґрасі так рано наказала їй спати. Після того як вони вечеряли й мили посуд, тітка зазвичай дозволяла їй дивитися телевізор — недовго, оскільки Енґрасі полюбляла читати вночі і, коли наставав час вкладати дівчинку в ліжко, вона теж перебиралася до своєї спальні. Ось чому Амая прикинулася сплячою, коли за кілька хвилин почула рипіння дошки в коридорі, перед її кімнатою. Двері трохи відчинилися — достатньо, аби впустити білувату смугу світла, що вирізнялася на темній дерев’яній підлозі. Аж тут пролунав дзвінок у парадні двері. Амая навшпиньках вийшла зі спальні й, перестрибнувши через дошку, що рипіла в коридорі, підкралася до сходів. Вечорами подруги тітки Енґрасі приходили грати в карти, проте ніхто не завітав би до них о такій пізній порі. Енґрасі відчинила двері й привіталася з кимось. Серце Амаї тріпонулося від радості, коли вона впізнала батьків голос. Вона поривалася помчати сходами вниз і обійняти його, але різко зупинилася.
— Я прийшов, щойно звільнився. Якщо чесно, ти налякала мене, коли ми розмовляли телефоном.
— Маємо проблеми, Хуане. Це пов’язано з Амаєю, — вкрай серйозно мовила тітка. Дівчинці перехопило дух. Ці слова впивалися в неї, мов осині жала. Проблеми з нею? Вона нічого не розуміла. Хоча Амая старалася поводитися добре, здавалося, що конфлікти переслідували її. Дочекавшись, коли батько й тітка увійдуть до вітальні, вона подолала перший сходовий проліт, після чого влаштувалася в темному куточку й уважно прислухалася, невтомно обводячи вказівним пальцем вигадливий візерунок, утворений дерев’яними прожилками на поруччі. Щось подібне до серця.
Голос батька лунав рішуче.
— Якщо ти наполягатимеш, аби я відпустив її навчатися до Памплони, я повторю те, що вже казав: ні. Мені й без того важко змиритися з тим, що дочка не може жити з нами. Ти ж знаєш, скільки роботи ми маємо в майстерні, і, якщо вона переїде до Памплони, бачитися з нею буде дуже складно. Поки Амая лишається в селищі, я принаймні можу бачити її, коли вона йде до школи й повертається звідти.